Бачити серцем, об'єднувати силу та нести світло

Про це говорили 21 жовтня під час пресконференції «Як забезпечити належну підтримку незрячих ветеранів і людей із порушеннями зору?», яка відбулася в Києві в пресцентрі «Київінформ».

Учасники заходу мали на меті підбити підсумки року після першої пресконференції, оцінити, які зміни відбулися в державній політиці щодо підтримки незрячих та ветеранів з порушенням зору, а також з’ясувати, наскільки виконуються озвучені раніше вимоги та потреби ветеранської спільноти.

Цього разу запросили Міністра у справах ветеранів України, однак міністерство представляла лише одна співробітниця — виконавиця, яка фіксувала почуте. Тож замість безпосереднього діалогу з керівництвом відомства учасники отримали можливість ще раз озвучити проблеми та пропозиції, які потребують реальних рішень.

Тож, захід об’єднав ветеранів російсько-української війни, які мають порушення зору, фахівців із реабілітації, представників громадських організацій та бізнесу.

Модерував зустріч Богдан ФЕРЕНС — засновник ГО «ПРОГРЕСИЛЬНІ» та ГО «СД Платформа».

Це була розмова не лише про проблеми, а й про можливості, силу людей, взаємопідтримку та необхідність системних змін.

Біла тростина — символ самостійності, а не обмежень

Ще важливо, що це вже другий захід присвячений Міжнародному дню білої тростини й ініціаторами є незрячі ветерани. Цей день, покликаний привернути увагу до потреб, прав і можливостей незрячих та слабозорих людей і щороку відзначають його 15 жовтня.

Цьогоріч вищезазначені громадські організації провели флешмоб зустрічей незрячих ветеранів зі студентами та учнями в закладах освіти, щоб підсвітити важливість безбар’єрності, доступності освітнього середовища та культури поваги інклюзивної взаємодії.

Біла тростина — важливий інструмент орієнтування та самостійного пересування. Вона допомагає виявляти перешкоди й водночас сигналізує оточенню, що людина має порушення зору та може потребувати уваги.

Але важливо пам’ятати, що біла тростина — це не символ безпорадності. Навпаки, це символ незалежності, самостійності та права людини вільно пересуватися. І тут багато залежить від кожного з нас: чи не залишаємо ми перешкод на тротуарах, чи поважаємо особистий простір, чи вміємо запропонувати допомогу, не нав’язуючи її.

Безбар’єрність починається не з пандусів і тактильної плитки, а з нашого ставлення до людей.

Реабілітація не може чекати десять місяців

Однією з найважливіших тем зустрічі став шлях ветерана від моменту поранення до повернення до самостійного життя.

Юлія БАБАЄВА, експертка з реабілітації з Вінниці, розповіла про нестачу спеціалізованих закладів, підготовлених фахівців та обладнання. Попри започаткування державних програм, можливості отримати якісну реабілітацію досі залишаються обмеженими.

Особливо вразила історія Артема БОНДАРЕВА — ветерана війни, голови Всеукраїнського об’єднання незрячих ветеранів та людей з порушенням зору «СВІТЛОСИЛЬНІ». Після втрати зору йому довелося самостійно та за допомогою волонтерів опановувати користування білою тростиною, телефоном, навчатися базових побутових навичок. Повноцінну реабілітацію він зміг пройти лише через десять місяців після поранення.

Десять місяців — це дуже довго, коли людина потребує допомоги, щоб заново навчитися жити в нових обставинах.

Тому серед важливих пропозицій — запровадження базової реабілітації безпосередньо у військових шпиталях, підготовка ерготерапевтів та направлення військовослужбовців на реабілітацію ще до демобілізації.

Також говорили про підтримку Товариства Червоного Хреста України, зокрема програму компенсації витрат на придбання спеціалізованої побутової техніки для незрячих ветеранів.

Коли побратими стають опорою

Максим ЛЬОЗОВ — Герой України, прикордонник-розвідник, який втратив зір унаслідок поранень під Бахмутом та Курдюмівкою, — розповів про бюрократичні перепони, з якими стикаються ветерани під час оформлення документів та отримання соціальних послуг.

На жаль, навіть ті послуги, які передбачені державою, не завжди є доступними та зручними. А допомога волонтерів, громадських організацій і побратимів часто залишається основною опорою для людей, які проходять складний шлях адаптації.

Павло МАНДРИКІН поділився ще однією історією, яка демонструє, наскільки важливими є ініціативність та пошук власних рішень. Через ампутації рук й порушення зору він не міг повноцінно користуватися звичайною білою тростиною. Тому самостійно розробив систему її кріплення за допомогою магнітів та ортеза.

Окремо учасники говорили про принцип «рівний — рівному». Ветерани, які вже пройшли реабілітацію, відвідують шпиталі, підтримують новопоранених військових та їхні родини, діляться власним досвідом.

Іноді саме розмова з людиною, яка вже пройшла цей шлях, допомагає повірити, що попереду є життя, можливості та нові цілі.

Втрата зору не означає втрату можливостей

Дуже важливо, щоб реабілітація не обмежувалася медичними процедурами. Людина має отримати можливість навчатися, працювати, займатися спортом, подорожувати, створювати родину та реалізовувати власні плани.
Про це говорили Руслан АФАНАСЬЄВ, Артур МАРТОСІЧ та Анатолій ВАРФОЛОМЕЄВ.

Руслан АФАНАСЬЄВ із Нікополя наголосив на важливості спорту для відновлення та соціалізації. Він займається плаванням, аквааеробікою та йогою. Також звернув увагу на потребу в комплексній підтримці родин ветеранів, адже дружини та діти теж проходять непростий шлях адаптації.

Артур МАРТОСІЧ із Фастова — ветеран війни та чотириразовий чемпіон Кубку України з богатирського багатоборства. Після кульового поранення в голову у 2024 році він повернувся до активного життя, досяг значних результатів у спорті та готується до міжнародного забігу в Португалії разом із гайдом.

Водночас Артур порушив важливу проблему працевлаштування. Роботодавці нерідко недооцінюють професійні можливості незрячих ветеранів, побоюються залучати їх до керівних посад, пропонують обмежені варіанти роботи.

Але чому так? Адже порушення зору не означає відсутності професійних компетентностей, досвіду, лідерських якостей чи амбіцій.

Анатолій ВАРФОЛОМЕЄВ, член паралімпійської збірної України, розповів про проєкт сімейної реабілітації «Сила бути разом», який поєднує психологічну підтримку, роботу з дітьми та менторство з побутової адаптації.

Про сучасні можливості очного протезування та важливість індивідуального підходу розповіла Валентина КАЛИНОВСЬКА, директорка медичної компанії «Іматех Медікал». Вона також звернула увагу на необхідність формування етичного ставлення до людей із пораненнями обличчя.

Безбар'єрність — це коли можна самостійно скористатися банківською карткою

Під час обговорення учасники порушили й питання, про які більшість із нас навіть не замислюється.
Наприклад, чи може незряча людина самостійно відкрити банківський застосунок, переказати кошти, перевірити баланс або скористатися банкоматом? Виявляється, далеко не завжди.

Деякі банківські застосунки недостатньо адаптовані до екранних дикторів VoiceOver та інших допоміжних технологій. На банкоматах часто немає шрифту Брайля, а працівники відділень не завжди мають необхідні навички комунікації та обслуговування незрячих клієнтів. Учасники також навели приклади складнощів із підтвердженням особи, блокуванням карток та отриманням банківських послуг.

Здавалося б, дрібниці. Але саме з таких щоденних ситуацій складається можливість людини бути незалежною.
Тому безбар’єрність має стосуватися не лише фізичного простору, а й цифрових сервісів, фінансів, освіти, працевлаштування та всіх сфер суспільного життя.

Час перетворювати вимоги на рішення

Пресконференція засвідчила, що через рік після першої зустрічі чимало проблем незрячих та слабозорих ветеранів залишаються невирішеними. Попри окремі позитивні ініціативи, в Україні досі немає цілісної системи підтримки: реабілітація часто починається із запізненням, ветерани самостійно шукають необхідних фахівців, стикаються з бюрократичними перепонами, недоступністю послуг та обмеженими можливостями працевлаштування.

Особливе занепокоєння викликає те, що значну частину роботи з адаптації та соціалізації ветеранів продовжують виконувати громадські організації, волонтери й самі побратими. Водночас взаємодія з державними інституціями поки не забезпечує належного зворотного зв'язку та конкретних рішень.

Серед ключових викликів, які потребують першочергової уваги, — доступна реабілітація безпосередньо після поранення, підготовка фахівців, безбар'єрність державних і банківських послуг, можливості для освіти, спорту та професійної реалізації.

Презентація ГО «СВІТЛОСИЛЬНІ» стала важливим кроком до об'єднання спільноти та посилення її голосу. Адже самі незрячі ветерани мають бути не лише отримувачами допомоги, а й активними учасниками формування державної політики.

Пресконференція вкотре засвідчила, що ефективність державної підтримки ветеранів визначається не кількістю проведених заходів, ухвалених програм чи гучних заяв, а реальними змінами в житті людей. Це можливість самостійно пересуватися, здобувати освіту, працювати, створювати родини, реалізовувати власний потенціал і бути активними учасниками суспільного життя. Адже справжня безбар'єрність — це не декларації, а умови, за яких людина, незалежно від наслідків війни, має свободу вибору, рівні можливості та перспективу повноцінного майбутнього.

Підтримка ветеранів — відповідальність усього суспільства!