Як пройшов Ретрит 2026 для незрячих ветеранів та їхніх рідних?

Незрячі та слабозорі ветерани, їхні рідні, супроводжуючі, представники ветеранських та реабілітаційних центрів, психологи та реабілітологи зустрілися, щоб разом шукати відповіді на те, що відбувається після повернення з війни: як проходити реабілітацію та повертати самостійність, долати бюрократію й отримувати державну підтримку, займатися спортом і повертатися до роботи, будувати стосунки та родину, робити простір безбар’єрним і, найважливіше, — відновлювати власне життя.

Цей захід став можливим завдяки співпраці ГО «Прогресильні» та ГО «СД Платформа» зі шведськими партнерами — Міжнародним центром Улофа Пальме. Завдяки цій підтримці вже другий рік поспіль вдається організовувати масштабні зустрічі для незрячих і слабозорих ветеранів та їхніх рідних.

Цього року кількість учасників Ретриту зросла майже вдвічі порівняно з минулорічним. Для нас це не просто цифра, а важливий показник довіри ветеранської спільноти та їхніх родин до того, що ми робимо. А ще — підтвердження того, що потреба в таких просторах, де можна бути своїм серед своїх, підтримувати одне одного та разом шукати рішення, лише зростає.

Відчути, хто поруч

Ретрит розпочався зі знайомства. Для незрячої ветеранської спільноти особливо важливо відчути, хто поруч, налагодити контакт і створити атмосферу довіри. Тому замість звичайного представлення учасникам запропонували познайомитися в парах, а потім представити групі не себе, а іншу людину. Такий формат дещо вивів ветеранів та їхніх супроводжуючих зі звичної зони комфорту, але водночас допоміг швидко розбити лід і створити умови для подальшого інтерактивного спілкування.

Організатори також окреслили мету Ретриту: не лише отримати нові знання та практичні навички, пов’язані з реабілітацією, відновленням і поверненням до самостійного життя, а й обмінятися досвідом та напрацювати позитивні практики, які можуть бути корисними для інших ветеранів та їхніх рідних, які також зіткнулися з втратою зору та необхідністю фактично заново вибудовувати повсякденне життя.

Чи достатньо держава допомагає ветеранам?

Наступного дня учасники перейшли до однієї з ключових тем Ретриту — державної підтримки ветеранів із порушеннями зору. Дискусія «Чи пріоритезує держава підтримку ветеранів із порушенням зору?» мала на меті зрозуміти, наскільки передбачені державою гарантії та послуги відповідають реальним потребам ветеранів та їхніх родин.

Учасникам запропонували оцінити рівень державної підтримки, виходячи з власного досвіду. Більшість оцінок опинилася в нижній частині шкали. Головною проблемою, яка простежувалася практично в усіх відповідях, став розрив між правами й гарантіями, передбаченими законодавством, та можливістю реально ними скористатися.

Це стосується різних сфер — від реабілітації та соціального супроводу до отримання житла, виплат і пільг, користування транспортом та взаємодії з державними установами. Учасники звертали увагу на складність процедур, необхідність збирати численні документи, недостатню поінформованість окремих працівників про потреби людей із порушеннями зору та відсутність належного супроводу ветерана після завершення лікування у шпиталі.

Показовим став досвід Ірини КУШНІРЮК, дружини ветерана, яка розповіла, що майже рік домагалася постановки чоловіка на квартирний облік. Її слова «На папері є, але без юридичної освіти…» добре передають одну з головних проблем: навіть гарантоване державою право може залишатися важкодоступним, якщо для його реалізації людина має самостійно розбиратися у складних процедурах і постійно долати бюрократичні бар’єри.

Окремо учасники наголошували, що з цими труднощами стикаються не лише самі ветерани. Значна частина навантаження — оформлення документів, комунікація з установами, пошук необхідної інформації та організація повсякденного життя — фактично переходить на їхніх рідних і супроводжуючих. Саме тому одним із ключових висновків дискусії стала потреба не лише в державних гарантіях, а в зрозумілій і доступній системі супроводу, яка допомагає ветерану та його родині реально скористатися ними.

Особливо гостро під час дискусії постало житлове питання. За словами учасників, проблема полягає не лише в доступності самого житла, а й у складності механізмів, за допомогою яких ветеран може реалізувати своє право на нього.

Зокрема, обговорювали практичні труднощі з використанням житлових сертифікатів: обмежені строки для пошуку та придбання відповідного житла, небажання окремих продавців працювати із сертифікатами, неоднозначне трактування вимог до житла, а також недостатнє врахування реального складу та потреб сім’ї ветерана, зокрема наявності неповнолітніх дітей.

Учасники наголошували, що для ветеранів, які втратили зір унаслідок війни, важливим є не просто отримання визначеної кількості квадратних метрів. Житло має бути доступним, безпечним і придатним для максимально самостійного життя. Тому житлові програми та процедури їх реалізації мають краще враховувати потреби ветеранів з інвалідністю внаслідок війни та їхніх родин, бути зрозумілими, передбачуваними й реалістичними на практиці.

Коли допомогу доводиться шукати самостійно

Не менш важливою проблемою учасники назвали доступ до інформації та відсутність зрозумілого маршруту для ветерана після поранення. Особливо гостро це відчувається у невеликих містах і громадах, де люди часто просто не знають, куди звертатися, які послуги та можливості їм доступні і з чого починати процес реабілітації та повернення до активного життя.

Сьогодні необхідна інформація розпорошена між державними органами, громадами, медичними та реабілітаційними закладами, громадськими організаціями та окремими ініціативами. Водночас належної координації та обміну інформацією часто бракує навіть між тими, хто безпосередньо працює з ветеранами. У результаті кожна людина та її родина змушені фактично самостійно шукати свій шлях і рішення проблем, які інші ветерани вже проходили раніше.

Саме тому однією з практичних ідей, що неодноразово звучала під час Ретриту, стало створення єдиного доступного інформаційного ресурсу для незрячих і слабозорих ветеранів та їхніх родин. Він міг би містити зрозумілий покроковий маршрут: що робити після поранення, куди звертатися по допомогу, де проходити реабілітацію, як оформити передбачені державою гарантії, отримати юридичну та соціальну підтримку, а також знайти можливості для навчання, працевлаштування, спорту та активного життя.

Один крок. Потім ще один

Однією з найважливіших частин Ретриту став обмін особистим досвідом реабілітації. Саме історії ветеранів дозволили побачити, які підходи вже працюють, чого бракує системі та які рішення можуть бути корисними для інших.

Артем БОНДАРЕВ розповів, що вже через тиждень після поранення до нього у шпиталі підійшла незряча дівчина і почала навчати його самостійно пересуватися. Спочатку — кілька кроків, потім вихід із кімнати, а згодом — самостійні поїздки у громадському транспорті, похід до магазину та орієнтування у повсякденному просторі. Саме такі практичні навички поступово повертають людині самостійність і водночас зменшують постійну залежність від допомоги рідних. Тому учасники наголошували: реабілітація та навчання базових навичок мають починатися ще під час лікування, а не тоді, коли ветеран після виписки самостійно починає шукати необхідну інформацію та фахівців.

Іншим важливим прикладом стала історія Павла МАНДРИКІНА — ветерана, який втратив зір унаслідок війни та має ампутацію верхніх кінцівок. Під час перших етапів реабілітації йому фактично не запропонували рішення, яке допомогло б одночасно користуватися протезом і білою тростиною. Тому разом із другом Іваном вони самостійно знайшли спосіб, як це зробити.

«Рішення є!» — ця фраза стала одним із важливих висновків розмови. Ветерани вже знаходять практичні рішення для ситуацій, з якими стикаються після поранення. Завдання полягає в тому, щоб цей досвід не залишався лише частиною окремих особистих історій, а поширювався серед інших ветеранів, фахівців із реабілітації та поступово ставав частиною системної практики.

«Ми можемо більше, ніж ми собі уявляємо»

Ще одна історія — Максима БОНДАРЕНКА з Черкащини. Після поранення у 2022 році його життя розділилося на «до» і «після». Тростину він узяв лише через півтора року, багато в чому завдяки дружині, яка підтримувала його. А потім почалося нове життя: команда, де більшість учасників були незрячими, гітара, навчання на психолога, ковзани, аеротруба, нові захоплення і нові виклики. «Ми можемо більше, ніж ми собі уявляємо», — сказав він. І ця проста думка стала одним із лейтмотивів усіх чотирьох днів Ретриту.

Окремою темою Ретриту став спорт та його роль у реабілітації й поверненні до активного життя. Руслан АФАНАСЬЄВ розповів, що після тривалого відновлення почав пробувати різні види активності — байдарки, стрільбу з лука, плавання, йогу та стретчинг.

Артур МАРТОСІЧ із Фастова знайшов себе у пауерліфтингу. Інші учасники ділилися досвідом бігу в парі, плавання, танців та їзди на тандемному велосипеді. Для когось регулярні заняття спортом стали також поштовхом до зміни інших звичок — один із ветеранів розповів, що завдяки бігу зміг кинути палити.

Під час Ретриту учасники мали можливість не лише обговорити роль спорту у відновленні, а й на практиці спробувати різні види фізичної активності. Для когось це був перший подібний досвід після поранення, для когось — можливість спробувати щось нове та переконатися, що втрата зору не означає відмову від активного життя.

Саме тому адаптивний спорт має розглядатися не просто як дозвілля, а як важлива складова реабілітації незрячих і слабозорих ветеранів — можливість відновлювати фізичну форму, самостійність і впевненість у власних силах, долати внутрішні бар’єри та повертатися до активного життя.

Денис ЗАХАРКО розповів, що майже рік не міг прийняти необхідність користуватися білою тростиною. Переломним став момент, коли він самостійно пройшов близько двох кілометрів — і зрозумів, що може рухатися далі. «Тростина — це ваші очі», — сказав він. За цією простою фразою стоїть важливий досвід: прийняття тростини не як символу обмежень, а як інструменту самостійності.

Своєю історією поділився й Олександр НОВІК, який має одночасно порушення зору та слуху. Він згадував перші спроби самостійно пересуватися коридором, сильну втому та використання двох палиць замість правильно підібраної білої тростини. Сьогодні його досвід уже включає плавання в морі та басейні, нові знайомства й значно більшу самостійність. Такі історії ще раз показують, наскільки важливо, щоб навчання орієнтуванню та мобільності було доступним ветеранам якомога раніше і здійснювалося за підтримки підготовлених фахівців.

Особливо учасників вразила історія Вероніки КОСТРИКІНОЇ — наймолодшої учасниці Ретриту та єдиної дівчини серед ветеранів. На фронт вона пішла, навчаючись на останньому курсі медичного університету.

Її мама Наталія поділилася досвідом родини після поранення Вероніки. Зокрема, вона звернула увагу на те, наскільки складно самостійно знаходити інформацію про реабілітацію, фахівців та доступні можливості підтримки. Про «Трініті Хаб», наприклад, родина дізналася з Facebook. Цей досвід ще раз підтвердив проблему, про яку говорили й інші учасники: необхідна ветеранам та їхнім родинам допомога не повинна залежати від випадково побаченого допису, рекомендації знайомих чи особистої наполегливості.

Саме тому під час Ретриту неодноразово звучала пропозиція створити єдиний реєстр ветеранів із порушеннями зору та зрозумілу систему інформування про доступні послуги, реабілітаційні можливості й програми підтримки.

Історія Вероніки водночас показала, наскільки важливо говорити не лише про самого ветерана, а й про його родину. Після поранення близькі часто разом із ветераном проходять складний шлях лікування, реабілітації, пошуку інформації та повернення до повсякденного життя.

Саме про це Наталія сказала одну з найсильніших фраз Ретриту: «Вони повернулися, а наша війна почалася. Вони стояли за нас, а тепер ми — за них».

Ці слова дуже точно пояснюють, чому підтримка родин має бути невід’ємною частиною ветеранської політики та реабілітації. Йдеться не лише про допомогу ветерану, а про створення умов, у яких він разом зі своїми близькими може повернутися до максимально самостійного й активного життя.

«Жива бібліотека»: доступність і собаки-поводирі

Окремим форматом Ретриту стала «Жива бібліотека». Замість традиційних лекцій учасники працювали у невеликих групах із «живими книгами» — людьми з практичним досвідом, яким можна було безпосередньо ставити запитання, обговорювати конкретні ситуації та переходити від однієї тематичної «книги» до іншої.

Однією з таких «книг» стала Анна БОЙКОВА, яка вже 14 років живе без зору та очолює громадську організацію. Вона розповіла про собак-поводирів: як відбирають і навчають собак, як відбувається знайомство та адаптація собаки й людини, а також яку роль поводир може відігравати у повсякденному житті незрячої людини. Важливим було її нагадування: собака-поводир — не робот, а передусім жива істота, з якою людина вибудовує взаємодію та довіру. Для незрячого ветерана такий собака може стати не лише помічником у пересуванні, а й важливою складовою більш самостійного життя. Водночас учасники звертали увагу на те, що в Україні можливості підготовки та отримання собак-поводирів поки залишаються обмеженими.

Іншою «живою книгою» став Ярослав ПЛЮТА, який понад 30 років живе без зору та займається питаннями орієнтування і безбар’єрності. Одним із головних акцентів його розмови було те, що безбар’єрність не варто сприймати як окрему інфраструктуру винятково для людей з інвалідністю. Доступний і безпечний простір робить повсякденне життя комфортнішим для всіх — людей з порушеннями зору, батьків із дитячими візочками, людей старшого віку та кожного, хто пересувається містом. Тому йдеться не про створення спеціальних умов для окремої групи, а про якість середовища, яким користується все суспільство.

Стосунки та родина — теж частина відновлення

Окремою темою стала розмова із Тетяною КОСТЕНКО із реабілітаційного центру «Трініті Хаб» про те, що нерідко залишається поза традиційним розумінням ветеранської реабілітації, — кохання, стосунки та зміни всередині родини після поранення.

Учасники говорили про важливість підтримки близьких, але водночас і про ризик гіперопіки. Після поранення можуть змінюватися звичні ролі в родині, побут і рівень залежності одне від одного. Тому важливо навчитися бути поруч із ветераном, підтримувати його, але не позбавляти можливості самостійно приймати рішення, пробувати, помилятися та повертати контроль над власним життям.

Особливого значення цій розмові додавав досвід самих учасників Ретриту. Серед них були пари, які познайомилися та створили сім’ї вже після поранення — у складний період лікування та відновлення. Їхні історії показують ще один важливий вимір реабілітації: повернення до активного життя — це не лише лікування, навички самостійності чи працевлаштування. Це також можливість будувати близькі стосунки, закохуватися, створювати сім’ю та планувати майбутнє.

Важливою частиною Ретриту стало й те, що відбувалося поза дискусіями: басейн, сауна, море, тандемні велосипеди, парні танці, вечірні розмови, пісні та жарти. Для когось це була перша поїздка на велосипеді чи перше плавання після поранення, а хтось уперше станцював вальс зі своїм чоловіком. Для ветеранів та їхніх близьких це була також можливість кілька днів відпочити від лікарень, документів і щоденних справ.

Новий досвід отримала й команда: її представники спробували пересуватися з білою тростиною та бігати із зав’язаними очима у супроводі.

Останнього дня учасники найчастіше говорили про підтримку, нові знайомства, досвід і відчуття спільноти. Одна з учасниць підсумувала: «Мені здається, у нас вийшло. Не будемо зупинятися. Триматися разом і обмінюватися досвідом».

Що далі?

Завершення Ретриту стало приводом говорити про наступні кроки. Учасники наголошували, що отриманий досвід не повинен залишитися лише в межах чотирьох днів. Серед пропозицій — постійний майданчик для спілкування та обміну досвідом, доступна база інформації про реабілітацію і підтримку, системні зустрічі, розвиток лідерства та політичної участі незрячих і слабозорих ветеранів, а також створення організації, яка могла б об’єднати та представляти їхні інтереси.

Окремо говорили про необхідність зробити Марш незрячої спільноти до Дня білої тростини щорічним і всеукраїнським, залучаючи ветеранів та громадські організації з різних міст України. Важливо також посилювати голос спільноти у діалозі з державою, європейськими партнерами та політиками.

Ще одним практичним напрямом може стати створення спеціального освітнього курсу для освітян і ветеранів. Він має допомогти університетам та іншим закладам освіти краще розуміти потреби незрячих і слабозорих ветеранів та ветеранів з іншими формами інвалідності, створювати доступне освітнє середовище. Водночас для самих ветеранів важливо розширювати можливості здобувати нову освіту, професійні навички та кваліфікації — і таким чином повертатися до професійного та суспільного життя.

Адже незрячі та слабозорі ветерани не просять зробити життя за них. Їм потрібні умови для самостійності: якісна реабілітація, доступні послуги та освіта, можливість працювати, займатися спортом, подорожувати, створювати сім’ї та впливати на рішення, які безпосередньо стосуються їхнього життя.

«Якщо про проблему говорить одна людина — її можуть не почути. Коли говорить спільнота — її голос уже складніше ігнорувати».

Саме слова незрячого ветерана, Героя України Максима ЛЬОЗОВА свого часу відгукнулися нам і стали одним із поштовхів рухатися цим шляхом. Сьогодні навколо нього формується спільнота, яка готова не лише говорити про проблеми, а й разом шукати рішення, підтримувати одне одного та відстоювати необхідні зміни.

Світло, яке стає спільною силою

Чотири дні Ретриту показали головне: втрата зору не означає втрату можливості жити самостійно, навчатися, працювати, займатися спортом, подорожувати, будувати стосунки та брати активну участь у житті суспільства.

Водночас особисті історії учасників показали, скільки ще залежить не лише від сили та наполегливості самого ветерана, а й від того, наскільки доступною є система навколо нього. Потрібні своєчасна і якісна реабілітація, зрозуміла інформація про послуги та державні гарантії, доступна освіта і працевлаштування, адаптивний спорт, безбар’єрний простір та підтримка родин.

Не менш важливо розвивати саму спільноту незрячих і слабозорих ветеранів, адже досвід тих, хто вже пройшов частину цього шляху, може допомогти тим, хто лише починає відновлення після поранення. Саме тому «Світло всередині» — це вже не лише назва Ретриту, а простір для обміну досвідом, взаємної підтримки та формування спільного голосу.

Життя після втрати зору не закінчується. Але наше спільне завдання — створити умови, щоб цей новий шлях людина не була змушена проходити сама.