Освітяни Півдня – тому що важливі: в Одесі відбувся регіональний форум

За співпраці з Департаментом освіти і науки Одеської обласної державної адміністрації перший день форуму був приурочений до Дня працівників освіти. Головним завданням став чесний діалог про щоденну роботу педагогів в умовах війни, професійне навантаження, емоційне виснаження, адвокацію прав освітян та конкретні рішення, які можуть посилити освітянську спільноту.

Урочисту частину відкрив Олександр ЛОНЧАК, директор Департаменту освіти і науки Одеської обласної державної адміністрації. Він поділився враженнями від поїздок громадами області й відзначив, наскільки непростою залишається робота освітян під час повітряних тривог, обстрілів і постійних безпекових викликів. Головна думка його виступу прозвучала просто: «Підтримки потребують не лише діти, а й самі педагоги. Втома, тривога чи бажання побути в тиші після складного робочого дня – природні реакції людини, яка працює в умовах постійного стресу».

Григорій ДІДЕНКО, голова Одеської обласної ради, говорив про особливу місію українського вчителя під час повномасштабної війни. Педагоги забезпечують навчання навіть тоді, коли уроки переривають повітряні тривоги і доводиться переходити в укриття. «Роль учителя сьогодні значно ширша за передачу знань: він допомагає дітям зберігати здатність мріяти, дружити, цікавитися світом і планувати майбутнє».

Антон ШАЛИГАЙЛО, заступник голови Одеської обласної державної адміністрації, долучився до привітання освітян. «Щоденна праця освітян має величезне значення для всього регіону. Стійкість освітньої системи сьогодні тримають саме люди, які забезпечують її безперервність попри виклики війни», – наголосив він.

Богдан ФЕРЕНС, засновник ГО «Прогресильні», зосередив увагу на необхідності підтримувати тих, хто щодня підтримує інших. За його словами, важливо не лише очікувати від освітян результатів, а й допомагати їм зберігати професійний ресурс, мотивацію та відчуття сенсу своєї роботи. Богдан ФЕРЕНС також розповів про спільну роботу ГО «Прогресильні» та ЮНІСЕФ, спрямовану на підтримку освітян, і подякував захисникам та захисницям України, завдяки яким освітня спільнота має можливість продовжувати свою роботу. «Підтримувати тих, хто щодня підтримує інших, – це сьогодні одне з наших найважливіших завдань».

У межах заходу представники влади урочисто відзначили освітян почесними нагородами за їхні заслуги та вагомий внесок у розвиток освіти. Самовіддана праця педагогічних працівників у нинішніх реаліях є прикладом справжнього професіоналізму та здатності долати найскладніші виклики.

Після привітань розмова перейшла від слів до результатів. Людмила КОРНУТА, Євгенія ШЕЛЕСТ і Костянтин ПАЛЬШКОВ представили підсумки співпраці ГО «Прогресильні» та ЮНІСЕФ у межах проєкту «Посилення процесів викладання та навчання в південних регіонах України». Назва блоку – «Від потреб освітян – до реальних змін» – точно передавала його суть.

Людмила КОРНУТА розповіла про роботу команди безпосередньо в громадах. Саме живе спілкування з педагогами на місцях допомогло зрозуміти, що стоїть за даними дослідження. «Освітяни потребують не лише фахових знань, а й можливості проговорити складні ситуації, отримати допомогу в роботі з конфліктами, травмою та професійним виснаженням», підкреслила Людмила. Упродовж проєкту педагоги мали доступ до тренінгів, супервізій та індивідуальних консультацій. Важливим результатом цієї роботи стало створення восьми Центрів підтримки педагогів на Одещині, Миколаївщині та Херсонщині.

Костянтин ПАЛЬШКОВ зосередився на комунікації. «Нам важливо говорити про освітян і результати спільної роботи так, щоб ці історії були почуті. Особисті історії молодих людей теж можуть ставати частиною ширшої розмови про освіту, можливості та майбутнє», – зазначив він. Окремим напрямом проєкту стала саме підтримка молоді: близько 300 підлітків із Півдня України взяли участь у молодіжних кемпах, де навчання поєднувалося з практичними активностями, творчістю та неформальним спілкуванням у безпечному середовищі.

Так презентація стала відповіддю на запитання: що відбувається після того, як потреби освітян почуто? Дослідження переходить у програми підтримки, навчання – у практичні інструменти, а партнерство – у нові можливості для педагогів і громад.

Далі форум перейшов до панельної дискусії «Чим живуть освітяни Півдня?», яку модерував засновник ГО «Прогресильні» Богдан ФЕРЕНС.

Розмову розпочали Андрея СУАРЗ, представниця освітньої команди ЮНІСЕФ, яка працює з Одеською, Миколаївською та Херсонською областями, та Анатолій ІГНАТОВИЧ, керівник освітніх програм Одеського регіонального офісу ЮНІСЕФ Україна. Андрея простими словами пояснила, як формуються гуманітарні пріоритети. Усе починається з мультисекторальної оцінки потреб на рівні домогосподарств. Далі ці дані зіставляють із багатьма показниками – від рівня доходів до спроможності громади – й узгоджують між секторами освіти, захисту дітей, охорони здоров'я, санітарії та гігієни. Тому підтримка конкретної громади залежить не лише від освітніх потреб, а й від загальної картини, наявних ресурсів, пріоритетів донорів і можливостей партнерів.

«ЮНІСЕФ нічого не вирішує самостійно. Цей процес має бути максимально відкритим і враховувати голос кожного вчителя та кожної дитини. Якщо вас не почули – скажіть нам про це», – звернулася Андрея до залу.
Запитання із залу були дуже конкретними.

Вероніка РАЙЧЕВА, учителька географії Василівського опорного ліцею Болградського району, запитала, як віддалена від Одеси громада може долучитися до програм підтримки.

Олена ГРАБОВЕНКО, директорка Дачненського ліцею № 1, розповіла, що педагоги її закладу вже пройшли тренінги в Центрі підтримки вчителів, і поцікавилася, чи можна відкрити такий Центр у їхній громаді.
«Практика таких тренінгів показує, що для вчителів вони дають велику користь. І йдеться не тільки про підтримку педагогів, а й про форми роботи, які ми потім несемо дітям. Отже, підтримуючи вчителів, ми підтримуємо і дітей», – наголосила пані Олена.

Відповідь на ці запитання перетворилася на конкретну пропозицію. Андрея запропонувала спільно визначити зрозумілі критерії відкриття нових Центрів, щоб громади розуміли, на чому ґрунтуються рішення.
«Важливо, щоб ми всі розуміли критерії відкриття нових центрів. Тоді вам буде легше зрозуміти, на чому ґрунтуються наші рішення», – пояснила вона.

Анатолій ІГНАТОВИЧ підтримав ідею: «Давайте разом упродовж цих двох днів напрацюємо в робочих групах на одному аркуші критерії вибору громад для відкриття нових центрів. І разом подискутуємо, якими вони мають бути».

Тетяна ДЕМИДЕНКО, начальниця відділу закладів загальної середньої освіти обласного підпорядкування та інклюзивного навчання Департаменту освіти і науки Миколаївської обласної військової адміністрації, розповіла історію, після якої в залі запанувала тиша. У 2022 році п'ятнадцятьох вихованців Новопетрівської спеціальної школи, дітей з порушеннями інтелектуального розвитку, окупанти вивезли до Криму. Їх вдалося вберегти від подальшої депортації та переправити до Грузії. Майже чотири роки діти провели там. Сьогодні всі вони повернулися в Україну, живуть у сімейних формах виховання й продовжують навчання. Пані Тетяна розповіла і про директорів закладів обласного підпорядкування, які вже п'ятий рік фактично працюють без відпусток.
«Викликів нам сьогодні вистачає, але я щиро впевнена, що в нас усіх вистачить сили впоратися з ними. У нас просто іншого шляху немає», – підсумувала вона.

Про реалії прифронтової громади розповіла Оксана ЗАБАВА, начальниця відділу освіти Снігурівської міської ради Миколаївської області. Громада розташована за 30 кілометрів від лінії фронту, а у 2022 році більшість її населених пунктів дев'ять місяців перебували в окупації. Після деокупації школи стояли без покрівель і вікон, з них винесли все – від комп'ютерної техніки до посуду на харчоблоках. Заклади відновили, але цього року почастішали обстріли FPV-дронами. Формат навчання громада обирала колегіально: опитали батьків і разом з військовою адміністрацією розподілили дітей між змішаним і дистанційним навчанням.

«Найбільший виклик – не вікна і не покрівлі, а професійність педагогів та їхня емоційна стійкість. Багато вчителів виїхали і не повернулися, а тих, хто повернувся, треба дійсно берегти. Школа – не розважальний заклад і не заклад харчування, в першу чергу вона має давати освіту. Бо без освіти громади не буде», – наголосила пані Оксана.

Цю думку підхопив Богдан ФЕРЕНС. На його переконання, звичне формулювання «освітні послуги» подекуди знецінює те, що роблять педагоги, адже освіта – набагато цінніша за будь-яку послугу.

Вікторія РОГОВА, начальниця відділу освіти Високопільської громади на півночі Херсонщини, говорила про підземні школи, гаряче харчування в укриттях і відбудову зруйнованих закладів. Через бойові дії кількість закладів освіти в громаді скоротилася вдвічі. Але керівники повернулися одразу після деокупації і рятували все, що лишилося: десь автобус з-під завалів, десь стілець чи інтерактивну дошку. Центр підтримки педагогів, відкритий у громаді, працює і для сусідів. Пані Вікторія розповіла, як команда їхала на тренінг до громади, куди радили не їхати через дрони. Частину шляху подолали шкільним автобусом, а далі йшли пішки. Тренінг провели в укритті зруйнованого закладу.

«Знаєте, у наших педагогів почали горіти очі. Вони побачили, що можна навіть не виходячи зі свого закладу підвищити кваліфікацію. Ми будемо жити, ми будемо розвиватися, ми будемо працювати і показувати, що Херсонщина живе і нас не подолати!» – сказала вона під оплески залу.

Про професійне вигорання говорила Антоніна ШТУРБА, заступниця директора з навчальної роботи Балтського педагогічного фахового коледжу. За майже 20 років роботи в освіті вона переконалася: причина вигорання не в тому, що вчителю бракує професіоналізму. Чинників багато – війна, постійне навантаження, особисті обставини. Студенти коледжу, які проходять практику, найчастіше називають найскладнішим роботу з батьками. Простором підтримки для освітян Балти та сусідніх міст став Центр підтримки вчителів, куди педагоги приїжджали навіть автобусами.

«Люди скучили за тими розмовами, за тими діалогами, які мають відбуватися між освітянами. Ми відчуваємо, що ми не одні, у нас є педагогічна горизонталь. І саме коли ми підтримуємо одне одного, ми точно зможемо підтримати того учня, який зайде до нас у клас», – поділилася пані Антоніна.

Окремо йшлося про професійну освіту та ринок праці. Ірина ГРИГОР'ЄВА, представниця Одеського центру професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості, звернула увагу на відтік кваліфікованих кадрів за кордон і потребу швидко навчати й перенавчати людей. Яскравим прикладом стали блекаути: заклад одним із перших почав готувати фахівців, які вміють встановлювати й налаштовувати сонячні електростанції.

Своє бачення професії представив Ілля ЛУЧІНСЬКИЙ, учитель історії, переможець конкурсу «Учитель року – 2026». Він говорив про професійні права педагогів, потребу в правовій підтримці освітян, академічну свободу, громадянську освіту та критичне мислення.

«Моя мрія – щоб в Україні вчителі, як у Франції, не знали імені міністра освіти. Тоді ми реально матимемо академічну свободу», – зазначив Ілля. Завершив він словами улюбленої письменниці Оксани Забужко: ми не здатні обчислити наслідки своїх дій наперед, але в кожному з наших малих вчинків є зерно майбутніх врятованих світів.

Несподіваний поворот дискусії запропонував Анатолій ІГНАТОВИЧ. Він звернувся до школярів і студентів у залі з питанням, у кого є TikTok, і назвав виклик, про який ніхто не згадав, – конкуренцію за увагу. ЮНІСЕФ планує поглиблювати програми цифрового навчання, тому голос молоді тут особливо важливий. Молодь відповіла впевнено. Одна зі студенток зауважила, що участь у таких заходах – ознака дорослості. Інша додала: «Зацікавленість самого педагога своєю роботою важливіша, ніж наявність у нього практичного досвіду. Якщо вчитель розповідає нецікаво, дітям буде нудно незалежно від його стажу».

Завершальний акцент панелі зробила Яна ДЕМИДЕНКО, мама двох дітей, яка раніше й сама працювала в школі. Вона чесно визнала: сьогодні з дітьми працювати легше, ніж з батьками.

«Моя дитина найкраща, але найкраща вона для мене вдома. А в школі для вчителя всі діти однакові, і він хоче кожній приділити однакову увагу. Тому працювати потрібно не тільки з педагогами, а й насамперед з батьками», – сказала пані Яна.

Богдан ФЕРЕНС підсумував панель кількома ключовими висновками.
«Виснаження надзвичайне, і з цим потрібно працювати. Психосоціальна, емоційна підтримка є ключовою. Обставини в різних громадах кардинально відрізняються, і на це треба фокусно зважати. Комунікація – наше все: між батьками, педагогами, дітьми. А прогресивні викладачі й викладачки – найкраща мотивація навчатися і запобіжник від надмірного споживання гаджетів», – наголосив модератор.

Тема комунікації логічно перейшла в наступний формат – «Світове кафе» «Як долати бар'єри та взаємодіяти? Педагоги × майбутні вчителі × батьки». Учасники працювали за трьома напрямами. Юлія ШМАЛЕНКО модерувала розмову про комунікацію вчителів з батьками та молодими педагогами. Ольга МАТЕРИНСЬКА вела напрям, присвячений комунікації батьків з педагогами. Анастасія ДАНІЛКОВА працювала з темою комунікації молодих педагогів з їхніми досвідченішими колегами.

За три раунди кожна група назвала головні бар'єри, почула позицію інших сторін і сформулювала спільні рішення та перші кроки до них.

Батьки говорили про віковий і поколіннєвий розрив, власні амбіції, авторитарність, різні підходи до виховання та неефективну комунікацію. Серед проблем згадували конфлікти в батьківських чатах і соціальне відокремлення внутрішньо переміщених осіб. Одним зі шляхів подолання бар'єрів учасники назвали спільні активності, які допомагають краще пізнати одне одного та вибудовувати партнерство. «Батьки дуже чесно говорили і про власну частку відповідальності – про амбіції, авторитарність, різні погляди на виховання. А спільні активності, де батьки, діти й педагоги краще пізнають одне одного, стали рішенням, з якого можна почати вже завтра», – підсумувала модераторка напряму Ольга МАТЕРИНСЬКА.

Педагоги визначили свої бар'єри: очікування постійної доступності та комунікації 24/7, різне бачення методів навчання, невміння слухати одне одного та перекладання відповідальності за виховання. Серед рішень – прозорі правила комунікації, професійні межі та спільна відповідальність усіх учасників освітнього процесу. «Педагоги чітко сформулювали свою потребу: прозорі правила комунікації та професійні межі. Учитель не може бути на зв'язку 24/7, і йдеться не про небажання спілкуватися, а про збереження ресурсу для дітей. Водночас відповідальність за виховання має бути спільною», – зазначила Юлія ШМАЛЕНКО.

Молоді педагоги та майбутні вчителі говорили про ейджизм, упередженість, стереотипи та різницю поколінь. Водночас прозвучала важлива думка: відповідальність лежить на обох сторонах. Досвідчені педагоги також можуть створювати бар'єри через авторитарність, небажання делегувати чи знецінення молодих колег.

Ключовими рішеннями стали взаємна повага, професійна етика, готовність слухати одне одного та пошук спільного. «Найцінніше, що молоді педагоги не лише говорили про стереотипи щодо себе, а й визнали: бар'єри будують обидві сторони. Коли досвідчений колега готовий делегувати, а молодий – слухати, з'являється простір для справжньої співпраці», – поділилася Анастасія ДАНІЛКОВА.

Наскрізною лінією всього «Світового кафе» стали ефективна комунікація та толерантне ставлення одне до одного. Учасники побачили: бар'єри часто виникають не через небажання співпрацювати, а через різні очікування, досвід і способи комунікації. А подивитися на ситуацію очима іншої сторони – вже половина шляху до спільного рішення. «Ефективна комунікація починається з толерантного ставлення одне до одного. Коли ми чуємо не лише себе, а й іншу сторону, бар'єри перетворюються на точки дотику», – підсумувала Юлія ШМАЛЕНКО.

Другий день форуму став простором для стратегічної роботи Центрів підтримки педагогів. Ще рік тому учасники були майбутніми тренерами, які лише планували роботу Центрів і готувалися до перших кроків. Сьогодні вони вже провели власні навчання для освітян, напрацювали практики підтримки та отримали реальний досвід.

Саме з цієї точки стартувала стратегічна сесія «Зберегти – посилити – масштабувати». Команди Центрів аналізували результати й виклики своєї роботи, зокрема в психосоціальній підтримці школярів та вчителів. Учасники визначали, які практики вже довели свою цінність і потребують збереження, що варто посилити та які напрацювання мають потенціал для поширення. Про те, що варто зберегти, найкраще свідчать відгуки самих освітян.

«Люди, які приїжджали, казали: „Давайте ще. Будь ласка, організуйте ще щось. Ми до вас обов'язково приїдемо“. До нас автобусами приїжджали із сусідніх міст», – розповідала про роботу свого Центру Антоніна ШТУРБА.
Тренерка психосоціальної підтримки, яка працювала з педагогами в Центрах, ще під час відкритого мікрофона розповідала: «Ми ставили таймери на пів години, на 40 хвилин, а люди не хотіли йти від нас і поверталися з іншими групами. Особливо зараз, у наш складний воєнний час, психосоціальна підтримка – просто те, що потрібно. Я сподіваюся, що в цієї програми буде продовження, бо на неї є запит».

Окрему увагу приділили стратегуванню подальшої діяльності та розвитку партнерств із закладами освіти, громадами й іншими організаціями. Адже сталість Центрів залежить не лише від окремої команди, а й від мережі, яка створює нові можливості для освітян.

«Успішність запуску і функціонування наших Центрів дає мотивацію іншим громадам – і головам громад, і самим освітянам, які розуміють, що такі Центри можуть підсилювати на місцях і педагогів, і тих, хто здобуває освіту», – наголошував ще напередодні Богдан ФЕРЕНС.

Майже всі команди говорили і про власний ресурс. Учасники зазначили потребу в ретриті – просторі для відновлення, перезавантаження та професійного спілкування. Щоб і надалі підтримувати інших, важливо мати можливість відновити сили й побути командою. Завершилася сесія плануванням наступних кроків і пріоритетів подальшої роботи. Цю потребу підтримала й Тетяна ДЕМИДЕНКО: «Такі ретрити сьогодні дуже важливі для вчителів. Дуже!»

Два дні форуму стали простором не лише для розмови про виклики, а й для пошуку спільних рішень. Учасники почули реальні потреби освітян Півдня, побачили сильні практики, визначили точки зростання і переконалися: зміни починаються з діалогу, підтримки й готовності діяти разом.

Ми віримо: освітяни справді важливі. І наше завдання – не лише чути їхні потреби, а й разом перетворювати їх на реальні зміни.