Блекаут 2026: базовий набір виживання від українських освітян

Ми зібрали історії викладачів із Дніпра, Києва, Сум, Одеси, Запоріжжя та інших міст. Це не просто розповіді про побут — це філософія виживання, методики збереження здорового глузду та професійної гідності.

Реальність січня 2026: темрява та холод

Ситуація у регіонах, наближених до фронту або тих, що піддаються масованим обстрілам, залишається критичною. Викладачі описують свої будні без прикрас.

Для мене січень 2026 року виявився очікувано складним, тривожним і виснажливим. Дніпро занурилося у темряву, світло протягом доби є 5-7 годин, але часто графіки відключень не діють. Окремим викликом є тривоги, які сягають 16-17 годин на добу; ну і летить все, доступ до інформації обмежений. Погодні умови надзвичайно ускладнили ситуацію.

Я мешкаю в приватному будинку з газовим опаленням і це великий плюс. Базовий набір виживання: сірники, свічки, батарейки, заряджені акумулятори, павербанки, запас питної й технічної води, запас їжі та ліків. Окрім самозабезпечення маю турбуватися про чоловіка, який є особою з особливими потребами і це підвищує рівень моєї відповідальності.

Психологічно намагаюсь триматися завдяки звичним ритуалам: ранкова молитва, кава, вечірній релакс з цікавим фільмом на ноутбуці, книгою в телефоні або улюбленою музикою. 

В моєму університеті зараз міжсесійний період, тож є час для наукової, методичної та організаційної роботи – підготувала статтю, розробила два нові курси, працюю з дипломниками. Вважаю, що саме робота не дозволяє втратити здоровий глузд та окреслює вектори подальшого руху.

Завжди думаю про тих, кому ще складніше – наші воїни, кияни, харків’яни, одесити…українці… Слово «тримаємося» останнім часом стало тригером. Проте, це не означає, шо ми втратили віру. І там, де інші б зламалися – українці загартовуються і стають міцнішими, а значить непереможними. 

Сумщина… Суми…Ми одні з перших відчули війну на собі. Але особливо важко стало з 6 серпня 2024 року. З цього дня не було жодних дня і ночі, щоб не було обстрілів: шахеди, ракети, РСЗВ. Тривога постійно, майже цілодобово.

Другий навчальний рік працюємо тільки дистанційно. Деяких студентів навіть не знаємо в обличчя, тільки за голосами, як радіо в темряві. Через відсутність світла й онлайн-заняття стали розкішшю))))

Живу в приватному секторі. Це була мрія: камін, собака, квіти… Але ще в лютому 2022 року, коли вперше залишилися без світла на кілька днів,  чоловік розібрав камін і поставив буржуйку (мріяли про баню). Також ще на початку війни купили генератор, провели оптоволоконний інтернет, це дуже полегшує життя і роботу.

Важко від постійного стресу, 24/7 постійно моніториш вибухи в телеграмі, потім чекаєш відповідей від рідних, колег, студентів. Важко ходити і їздити рідними вулицями повз зруйновані будинки. Важко збирати фото і робити куточок пам’яті загиблих студентів, більшість з яких ти вчила.

Сьогодні тримає родина, коледж, колеги, студенти і Прогресильні!!! Ще стільки всього попереду!!!

Часто доводиться працювати у Пункті незламності — це вже не про комфорт, а про виживання. Технічно все зводиться до мінімуму: павербанк є, але він не витримує, ноутбук не тягне, і залишається лише телефон — єдиний інструмент, через який тривають лекції, навчання, наука. Коли на півтори години дають світло, постає болісний вибір: що перше — робота, прання чи приготування їжі.

Психологічно це надзвичайно важко. Під час лекції думки не з матеріалом, а з дітьми — чи встигли в укриття, чи не змерзли, чи все з ними добре. А коли з’являється повідомлення «Кривий Ріг — терміново в укриття», всередині все стискається. Бо ми всі бачимо й розуміємо, що стоїть за цими словами.

Методично ми спрощуємо форми, але не зраджуємо змісту. Працюємо в умовах тривоги, виснаження й постійної небезпеки — і все одно тримаємо освітній і науковий фронт. Бо навіть у цих умовах зупинитися — означає здатися.

Що мені допомагає не здаватися? Це непросте питання. Якби я написала про те, яка я сильна, як все добре – це було б нещиро, не про сьогодення. Адже правда в іншому: тривога давно стала частиною мого внутрішнього ландшафту, буденним фоном існування.

Розслабитись – майже неможливо. Я вже не пам'ятаю відчуття безтурботності, того стану, коли просто знаєш, що все буде добре. У Запоріжжі повітряна тривога лунає майже цілодобово. Ми живемо під акомпанемент звуків із фронту, які невблаганно стають дедалі гучнішими, дедалі ближчими.

І все ж таки, шукаючи відповідь на питання «що мене тримає», я знаходжу три опори: родина, рутина, робота.

Рідні люди – це тепло, турбота, увага. Вони – моя фортеця, мій захист від хаосу. Зустрічі з родиною і друзями, телефонні дзвінки, прості повідомлення – ці, здавалося б, звичайні речі набули ваги й особливого значення.

Рутинні справи – те, що ми часто не цінуємо і не помічаємо, поки воно є. Але саме в цьому і полягає наше справжнє життя. Втрачаючи буденність, ми раптом розуміємо, наскільки не цінували своє звичне, передбачуване існування. Війна змінила все, що не залежить від нас. Тому те, що ще залежить від мене, я свідомо підтримую і бережу.

Прогулянки з собачкою. Приготування їжі. Художня література – тільки легка, про щастя, про добро; емоційно складні сюжети зараз не витримую. Добрі, майже казкові фільми. Улюблене в'язання. Церемонія заварювання чаю і тихі хвилини наодинці з чашкою.

Вже чотири місяці нашу рутину диктують графіки відключень світла. Ми живемо і працюємо за цими графіками. Новини читаю й дивлюся рідко – тільки коли це критично важливо. Інформаційна дієта стала необхідністю.

Робота – мій якір у сьогоденні. Робота втомлює – це факт. Але водночас саме вона допомагає залишатися в моменті, бути тут і зараз. Вона дає можливість зосередитися на головному: що я можу зробити? Чим можу бути корисною студентам? Як можу їм допомогти?

Проте є складність, яку не можна ігнорувати. Ресурсу і сил на нові ініціативи, проєкти стає дедалі менше. Ідеї і задуми є, але втілювати їх стає дедалі важче. Я частіше відмовляюся від пропозицій, від курсів підвищення кваліфікації. Не тому, що не хочу розвиватися. Просто сил не вистачає.

Хочеться відпочинку – справжнього, а не на годину чи пару днів. Такого, коли можна дійсно відновитися. Коли не треба думати про те, що може статися. Коли можна хоча б на мить забути, що війна триває.

Отже, моя формула ментального виживання сьогодні виглядає так: близькі люди + рутина + робота.

Це не героїчна історія про незламність духу. Це чесна розповідь про те, як ми продовжуємо жити і працювати в реальності, яка ще недавно здавалася неможливою. Як психолог за освітою, я розумію: те, що мене тримає – не надлюдські якості, а звичайні людські опори. Просто в надзвичайних обставинах вони набувають надзвичайної ваги. І саме вони не дають опустити руки.

Особистий фронт: коли опускаються руки

Освітяни — теж люди, які мають дітей, літніх батьків та власні емоційні межі. Найважче — не відсутність світла, а біль за рідних.

До першочергового та базового набору під час блекауту українських освітян я би взяла — стабільну нервову систему та віру у майбутнє: щасливе, українське і прогресивне)

В першу чергу мені допомагає планування. Дома маємо невелику зарядну станцію, тому під час відключень розраховуємо час її роботи. Поки вистачає заряду, намагаюсь працювати (саме зараз плануємо новий курс підвищення кваліфікації). Коли на декілька годин вмикають світло, головне — зарядити всі гаджети та встигнути приготувати їжу. Найважче, коли немає графіків та коли всю ніч іде обстріл Києва і з 10-ти місячною дитиною маєш знаходитись у холодному тамбурі на 15 поверсі.

Сьогодні той день, коли просто ллються сльози (а хто знає мене — це супер рідкість). Зранку зрозуміла, що боляче не через себе, а мою маленьку дитину. Діалог в 10 хвилинах... Ліза грається і чимось гучно стукає... — Донечка, візьми іншу іграшку (я злюсь, голова тріщить...вночі було гучно, без сну і страшно!). Пішли їсти, Ліза не хоче їсти кашу: — Ліза, треба з’їсти, іншого нічого немає (важко щось приготувати коли немає світла, графіків і все на електриці)!. Після всього стресу пішли в іншу кімнату. Дитина показує на вікно: — Сонечко, ти хочеш на вулицю? (а там мороз –10, слизько і не факт що ліфт приїде (а ми на 15 поверсі), бо світло, генератор і тд). Обійняла малу, розплакалась і подумала: «...треба щось робити! І вже не лише заради себе і сьогодні. А заради неї і майбутнього».

Ситуація мега складна, і фізично, і морально. Але є обов’язки, відповідальність та плани. Тому працюємо, коли є змога або коли дають світло вночі на годину (саме час зробити сертифікати членів ГО «Прогресильні»). 

Те, що мені допомагає грітися в морозні дні — чай з термоса з лимоном та підтримка рідних і моєї любої, незламної і щирої прогресильної освітянської спільноти.

Професійна адаптація: нові методики у темряві

Як організувати навчальний процес, коли ні в тебе, ні у студентів немає стабільного зв’язку? Відповідь освітян: гнучкість, довіра та спрощення форм заради збереження змісту.

Я — заступник директора з навчальної роботи та викладач педагогічного коледжу у місті Балта Одеської області. Для мене блекаути почалися не з темряви в аудиторіях, а з відчуття крихкості звичних опор. Коли одночасно зникає світло, зв’язок і прогнозованість, ти раптом усвідомлюєш: освіта тримається не на розетках і платформах, а на людях, які залишаються на своєму місці попри все. Періоди масових відключень електроенергії ми переживали в умовах постійної невизначеності, поєднуючи адміністративну відповідальність, організацію освітнього процесу та безпосередню роботу зі студентами. Для мене це був досвід не лише особистого виживання, а й управління освітнім процесом у кризових умовах. 

Суть роботи виявилася мистецтвом дрібних рішень. Ми досить швидко зрозуміли цінність простих речей: павербанків, подовжувачів, заздалегідь заряджених ноутбуків, ліхтарів і акумуляторних ламп. Ми навчилися рахувати не години роботи, а відсотки заряду, складати графіки занять з урахуванням можливих відключень, переносити акценти з синхронної онлайн-роботи на асинхронні завдання. Гнучкість стала головним технічним ресурсом.

Блекаути боляче вдарили по ілюзії тотального цифрового контролю. Вони змусили повернутися до суті педагогіки — довіри. Я та мої колеги почали формулювати завдання так, щоб студенти мали змогу працювати самостійно, у власному темпі, без постійного підключення до мережі. Ми більше говорили, ніж перевіряли, більше пояснювали, ніж вимагали. І стало очевидно: у цій автономії студенти часто дорослішають швидше, ніж у комфортних умовах.

Найскладнішим виявився не сам факт відсутності світла, а постійна напруга і відчуття нестабільності. Як адміністратор, я розумію, що мій емоційний стан зчитують інші. Тому я свідомо обираю позицію спокійної присутності — без зайвої драматизації, але й без знецінення труднощів. Ми не можемо ігнорувати страх і втому, але й не повинні дозволяти їм керувати рішеннями. Ми з колегами дозволяли собі паузи, визнавали виснаження, говорили про «нормальність» ненормального стану. У темряві особливо цінною стала людська присутність.

Цей досвід навчив мене простій, але жорсткій істині: стійкість освіти не вимірюється кількістю генераторів. Вона вимірюється здатністю людей триматися разом, домовлятися і підтримувати одне одного. Як освітянка, я переконалася, що навіть у темряві освіта може тривати, якщо є сенс, структура і взаєморозуміння. І, можливо, саме в такі моменти ми виховуємо не лише фахівців, а й громадян, здатних витримувати реальність. Я чітко усвідомлюю, що потрібно берегти себе і команду, бо виснажений педагог — це найбільший ризик для освіти. І приходжу до висновку, що наш спокій, наша гнучкість і наша людяність іноді навчають сильніше, ніж будь-який підручник.

Технічно мене дуже рятує просте планування дня. Короткий список справ, пріоритети й маленькі кроки замість «усе й одразу». Навіть коли навколо хаос, план дає відчуття контрольованості ситуації, і я планую, попри труднощі, бо це повертає опору. І не лише день чи тиждень, а навіть вже відпустку на літо 2026 р. Реально рятує зайнятість, це допомагає збирати думки докупи й не провалюватися в тривогу.

Методично я свідомо пріоретизую свої ресурси відновлення та стійкості, роблю те, що підживлює і відновлює. Для мене це рідні люди, прогулянки, біг та тиша, якесь цікаве нове навчання, приємні СПА-процедури. Використовую їх регулярно, а не «коли стане зовсім погано». Для кожного ресурси свої, важливо їх віднайти та системно впровадити в своє життя.

Для мене психологічно найбільшу підтримку дають рідні, живі розмови, обійми, спільні дрібні ритуали. А також тримаю фокус на базових речах — здорове харчування, вода, рух. Навіть коротка прогулянка або розминка повертають відчуття життя в тілі й додають сил. І стараюсь налагодити свій сон, бо інколи через надмірну зайнятість страждає базова частинка відновлення.

Психологічна аптечка та джерела сили

Де брати ресурс, щоб підтримувати інших? У кожного свій рецепт: від дихальних вправ до допомоги стареньким.

З вересня 2022 року ми працюємо офлайн. Звикли до багатьох викликів, але період з грудня 2025 року став великим викликом і для нас. Постійні тривоги, які змішують нас більшу частину доби перебувати з дітьми у сховищі, а ще постійне відключення світла (якого не має по 20 годин на добу) зможе вибити з колії не тільки дорослих, але і дітей. Це час, який змушує згуртуватися і об’єднатися кожного, час, коли ми переосмислюємо наші цінності та пріоритети. 

Що допомагає вижити у такий складний час? Мабуть віра в нашу швидку ПЕРЕМОГУ, відкриті і довірливі очі дітей, які зустрічають мене кожного ранку і підтримка рідних. У нас з’явився, навіть, свій девіз: «Все буде добре!» Саме так ми завершуємо наш день з дітьми та колегами, саме таку фразу чую від рідних, коли вранці йду на роботу. І це надає сил триматися і не здаватись.

А для заспокоєння чудово підходять дихальні вправи, як от «квітка-свічка», техніка 4–7–8, дихання по квадрату до «методу світлофора» для керування гнівом. Це дієвий інструмент для опанування своїх емоцій. Адже сьогодні, в часи, коли ніхто не може почувати себе 100% у безпеці, під час наших постійних спусків у сховища, це є дуже важливим інструментом.

Тож єднаймося, підставляймо один одному надійне плече і пам'ятаймо – МИ НАЦІЯ НЕЗЛАМНИХ!!!

У кожного свої умови. У побуті перевагами для мене є газова плита, та вода, що є за відсутності електрики. Відсутність останньої я компенсую маленькою зарядною станцією Екофло. Нею я заживлюю роутер, коли зникає мобільний Інтернет. Ще за кілька років до 22-го, усім під’їздом ми утеплили стіни нашого під’їзду, що сьогодні є істотною перевагою.

Проблеми з електрикою вимагають високої особистої організації. Тож, якщо максимально ефективно планувати свій день, і бути готовим вносити зміни у свій план, можна усе встигати.

Я викладаю в Одеському державному університеті внутрішніх справ, і мої здобувачі освіти — це курсанти, майбутні офіцери поліції. Вони бачать сьогоднішні безпекові виклики, і розуміють наскільки слід бути готовими. Тож, вони максимально зацікавлені здобути знання, які їм допоможуть. З одного боку їх мотивую я. Та одночасно я бачу перед собою покоління, яке зростає на героїзмі Сил оборони України сьогодні та усвідомлює свою відповідальність за майбутнє України завтра. І це вже мотивує мене.

Якщо говорити про психологічну підтримку, то це близькі та рідні люди. Мене підтримує не тільки увага до мене. Наприклад, я радий сьогодні допомагати найстаршим членам моєї сім’ї. Маю бабусю та дідуся, яким 86 і 89 років відповідно. Занести їм хліб, молоко або ліки, й побачити їхні усмішки, то радість та підтримка для мене.

Зима 2026 року ще триває, попереду багато викликів. Проте, набутий досвід демонструє, що українська освіта трансформувалася з технічного процесу передачі знань у феномен соціальної стійкості. В умовах тотальних блекаутів, коли зникають звичні опори у вигляді світла та стабільного зв’язку, головним ресурсом системи стали не генератори чи платформи, а самі люди та їхня здатність до самоорганізації.

Криза змусила освітян змістити фокус із цифрового контролю та синхронного навчання на педагогіку довіри, автономії та підтримки. Робота для багатьох стала не лише професійним обов’язком, а й психологічним якорем, що дозволяє зберігати ментальне здоров'я та відчуття реальності.

Формула виживання українського освітянина сьогодні складається з гнучкості у плануванні, збереження рутинних ритуалів та усвідомлення відповідальності перед молоддю, яка зростає в умовах війни. Темрява в аудиторіях лише підсвітила головне: навіть виснажені та позбавлені комфорту, освітяни продовжують тримати свій фронт, адже розуміють, що їхня стійкість і людяність навчають сильніше за будь-які підручники.