Ректоріада. Які проблеми залишаються?

Вибори ректорів - один з найбільш дієвих інструментів щось змінити у своєму закладі вищої освіти. Звісно, результат може бути досягнутим, якщо є з кого обирати та виборчий процес відбувається у демократичний спосіб.

Незважаючи на спроби підвищити якість організації цього процесу, все ще залишається п'ять ключових викликів, з якими доводиться зіштовхуватися як потенційним кандидатам, так і виборцям.

1. Слабка обізнаність

Ректорські вибори є певним відображенням загальнонаціональних виборів. У специфіці процедур орієнтується досить обмежене коло фахівців. Закон, яким змінювалися правила гри при виборах ректора, діє ще з 2015 року. Однак, це, практично, аж ніяк не вплинуло на підвищення обізнаності потенційних виборців, до складу яких входять всі штатні викладачі, 15% студентів та 5% іншого персоналу від загальної кількості виборців. Якщо б провести опитування на предмет орієнтування, яким чином обирають ректорів, - є велика ймовірність, що більшість з опитаних (як викладачів, так і студентів) відповіли б, що саме Вчена рада визначає очільника ЗВО.

Така важлива складова як дебати між кандидатами, практично відсутня у передвиборчій кампанії. А що вже казати про інститут спостерігачів, основна функція яких – слідкувати за прозорістю та дотриманням усіх вимог, встановлених чинним законодавством. Без належної комунікаційної роботи, проведення роз'яснювальних заходів, підвищення зацікавленості до виборчого процесу, сподіватися на кардинальні зміни не варто.

2. Автократія

Більшість університетів в Україні зберігають автократичну форму управління, яка вибудовується по жорсткій вертикалі згори донизу. Раніше ректорів на довічне керування обирали делегати, які визначалися деканатами. Зазвичай, це був вибір без вибору, так як більшість кандидатур ставали ректорами за відсутності будь якої конкуренції. Максимум на що можна було розраховувати – це на висування технічних кандидатів, які трішки додавали фасадного демократизму під час виборів. За багато років такої практики у більшості ЗВО сформувалась атмосфера, за якої звичайному викладачу досить важко відчути, що його голос реально впливає на стан справ. А ще присутній страх. Страх опинитись без роботи просто на вулиці, або у колі тих, кого називають «білими воронами» за свою принциповість та бажання привносити зміни. Щоб побороти подібні прояви необхідно посилювати внутрішню демократію та надавати достатню автономність як викладачам, так і студентам.

3. Політика

Не секрет, що практично усі навчальні заклади піддаються тим чи іншим політичним впливам, як на національному, так і на місцевому рівні. Політика пронизує усі сфери суспільного життя і освітянське середовище не є виключенням. У влади завжди знайдуться «інструменти», щоб переконати того чи іншого ректора у «правильній» позиції. Особливо проявляються подібні випадки у період зміни політичних еліт, як наприклад, під час Помаранчі революції та Революції гідності.

ЗВО володіють надзвичайно потужним електоральним ресурсом, який завжди приваблює політичних гравців. Перешкоджати подібним впливам надзвичайно важко, але можливо. Ефективним захистом у цьому випадку може слугувати як імідж самого закладу, його визнання не лише в України, але й закордоном, так і політична незаангажованість ректора, який відчуває справжню підтримку своїх колег.

4. Корупція

На превеликий жаль, система вищої освіти, як і багато інших сфер, залишається високо корумпованою. Зазвичай саме ректор та адміністрація уособлюють ключових вигодонабувачів існуючих корупційних схем, які не лише стосуються вступу в університет, здачі іспитів та влаштування на викладацьку роботу. Університет – це ще й земля, приміщення, вічні ремонти зі своїми підрядами, тендери, їдальні та багато чого іншого. ЗВО уособлюють дещо зменшену модель держави, в якій функціонує своя «система виживання». У цій системі найсильнішому дістається все, подекуди навіть адміністративно-технічний персонал, що працює на ректорській приватній резиденції задарма. А іншим – мізерні зарплати, «вбиті» гуртожитки та холодні аудиторії.

Можна багато говорити про боротьбу з корупцією в освіті, однак такі розмови навряд чи призведуть до відчутних результатів. Лише реальні розслідування та справедливі вироки, застосування прозорих механізмів фінансового звітування, публічність, студентська активність у виявленні корупції здатні поступово змінити ситуацію на краще.

5. Гендер

У вищої освіти, як і у освіти загалом, дійсно жіноче обличчя. Переважна більшість науково-педагогічних працівників – це жінки. Однак, якщо взяти до уваги адміністративні посади, то ситуація дещо різниться. При аналізі керівного складу факультетів та навчально-наукових інститутів більшості університетів України далеко не в усіх забезпечено гендерно-збалансоване представництво. Наприклад, за деякими оцінками експертів на посадах ректорів (директорів) ЗВО державної та комунальної форм власності, яких в Україні налічувалося більше 200, у 2015 р. лише 9% посад від загальної кількості керівників обіймали жінки. Дещо менший гендерний дисбаланс спостерігався серед проректорів (228 жінок та 763 чоловіків). Водночас, з'являються також позитивні приклади, коли все більше жінок зважуються на участь у виборах та складають серйозну конкуренцію діючим ректорам.

А що там у ЄС

Враховуючи європейську практику, виборча кампанія ректора має багато схожості з виборами очільника держави. Як і в політиці, якість виконання повноважень ректора, позитивний вплив його рішень на стратегічний розвиток університету та рівень його незалежності у прийнятті рішень напряму залежить від процесу, що передував призначенню.

Держави-члени ЄС мають різні системи вищої освіти, а також різні моделі управління університетами, враховуючи особливості організаційної автономії як одного з чотирьох ключових вимірів автономії університету згідно із засадами Європейської асоціації університетів (EUA).

Існує дві основні моделі призначення виконавчого керівника в європейських університетах:

1) ректор, призначений на виборах – включає дві процедури відбору: обирається певним виборчим органом, який, як правило, представляє (прямо чи опосередковано) різні групи університетської спільноти (викладачі, інші співробітники, студенти), голоси яких враховуються; обирається керівним органом, який демократично обирається в університетському співтоваристві (зазвичай це сенат, тобто орган, який приймає рішення з академічних питань);

2) ректор, призначений прямим призначенням на посаду – враховує два варіанти відбору (призначається сенатом / радою університету (тобто керівним органом, який приймає рішення щодо стратегічних питань), призначений у двоступеневий спосіб, відповідно до якого і сенат і рада беруть участь у голосуванні.

Призначення шляхом внутрішніх процедур практикується в Австрії, Бельгії, Данії, Естонії, Фінляндії, Франції, Хорватії, Ірландії, Литві, Норвегії, Польщі, Португалії, Сербії, Словенії, Великобританії, тоді як офіційне підтвердження вимагається в Чехії, Естонії, Угорщині, Ісландія, Італії, Люксембурзі, Латвії, Нідерландах, Швеції, Словаччині.

Згідно з висновками EUA, саме на національному законодавчому рівні визначається процедура підтвердження / не підтвердження обраного ректора державним органом, кваліфікаційні вимоги якого мають відповідати кандидату на посаду, та точний термін повноважень у більшості країн, включаючи Польщу. Це ж саме стосується процедури звільнення ректора.

Таким чином, універсального підходу, який би гарантував обрання на ректорські посади лише найдостойніших, не існує. Виборча система – це комплексний та складний механізм, який потребує повноцінного залучення усіх зацікавлених учасників. І саме освітянське середовище має задавати тренд на позитивні зміни.