Що варто знати про об'єднання університетів?

Так, за словами заступника міністра освіти Миколи Винницького, «мова не йде про заощадження коштів ... поточний проєкт модернізації передбачає суттєві інвестиції у ЗВО». Також висловлюється загальне тлумачення того, що модернізація — це процес перегляду, обробки та впровадження комплексних заходів, спрямованих на інституційну спроможність ЗВО у виконанні своїх компетенцій, а також підтримки пріоритетних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок.

При цьому, основна увага все ж приділяється порядку об'єднання ЗВО. Основний аргумент ініціаторів реформи полягає у тому, що необхідно відходити від рудиментів, які Україна успадкувала від СРСР. Система освіти тогочасного періоду дійсно ґрунтувалася на галузевості і кадровому попиті, які відповідали потребам народного господарства в умовах планової економіки. Однак з початком проголошення незалежності України та переходом до ринкових механізмів, більшість галузевих ЗВО втратили свою «затребуваність». Водночас, деякі заклади вищої освіти, особливо у промислових регіонах України, намагалися зберегти можливість підготовки вузькокваліфікованих фахівців за допомогою унікальних наукових шкіл.

З іншого боку, практично всі галузеві університети, щоб відповідати сучасним реаліям, змушені адаптуватися до потреб сьогодення. Дотримуючись світових тенденцій ринку праці, профільні ЗВО, крім основних спеціальностей, почали готувати також широкий спектр спеціальностей, таких як юристи, економісти, медійники та інших фахівців, які пов'язані з управлінням та менеджментом. На жаль, протягом останніх 20 років кількість таких непрофільних спеціальностей зростала і перевищувала кількість фахівців у спеціалізованих галузях. Це стосується багатьох університетів, які за своєю природою спеціалізуються в певних галузях, наприклад, Одеського державного екологічного університету (ОДЕкУ), Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Тенденція до «широкопрофільності» також простежується у таких великих університетах, як Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» (НТУ «КПІ»), Харківська та Одеська політехніки. Наприклад, в НТУ «КПІ» функціонують факультети соціології та права, а також факультет менеджменту та маркетингу, де готують фахівців у сфері права, економіки та маркетингу відповідно. А у Одеській політехніці, зокрема в рамках Інституту гуманітарних наук, існують навіть такі напрями підготовки, як культурологія, психологія, журналістика та міжнародні відносини.

Саме через таку сталу тенденцію «широкопрофільності», МОН і має наміри об'єднати деякі ЗВО:

Критика ініціатив МОНу набрала значних масштабів, насамперед, від представників місцевої влади, де такі ЗВО відіграють важливу роль у розвитку міста. Наприклад, міський голова Харкова Ігор Терехов зазначив, що об'єднання освітніх закладів негативно позначиться на розвитку системи освіти міста і навіть заявив про те, що попередній досвід об'єднання харківських університетів не був ефективним. .

Звісно, це можна пояснити тим, що Харків має репутацію промислового і наукового міста України, де у різні періоди був сконцентрований значний інтелектуальний потенціал. Можна інтерпретувати, що очільник Харкова таким чином захищає позицію ректорів, не готових до об'єднань, дбаючи про свою політичну підтримку від місцевої освітянської спільноти.

Здебільшого зі схожою позицією висловилися і місцеві депутати міської ради Івано-Франківська, більшість з яких заявила, що об'єднання ЗВО не допоможе зменшити витрати на утримання закладів.

Більш складним виявилося питання з деякими одеськими ЗВО. Питання приєднання ОДЕкУ до ОНУ імені Мечнікова стало дуже чутливим після того, як Рада студентського самоврядування ОДЕкУ, а також науково-педагогічний колектив, обурилися причиною реорганізації ОДЕкУ тільки тоді, коли про це стали писати в ЗМІ. Основна причина занепокоєння полягала у слабкій комунікації з боку МОНу з приводу ознайомлення освітянської спільноти зі змістом та перевагами таких перетворень системи вищої освіти, а також у невизначеності подальшого процесу інтеграції освітніх програм та збереження трудових і соціальних прав студентів і працівників реорганізованого закладу.

Подібна ситуація виникла при розгляді питання щодо приєднання евакуйованого з Криму Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського до Києво-Могилянської академії. Однак, на відміну від одеського кейсу, після наради віце-прем'єр-міністра Ірини Верещук щодо подальшої долі ЗВО МОН переглянуло свою позицію і питання реорганізації ТНУ як складової НаУКМА поки що знято з порядку денного.

Аналізуючи вищенаведені приклади, залишається відкритим питання: «Чи буде позиція міністерства щодо реорганізації того чи іншого ЗВО коливатися відповідно до суспільного резонансу, який спричинить численні повідомлення у медіапросторі або втручання «високопосадовців-адвокатів»?

Більше того, відсутність хоча б окреслених загальних критеріїв впровадження реорганізації ЗВО може викликати спірність питань об'єднання в майбутньому. Це може підірвати принцип рівних можливостей ЗВО у наданні освіти. Нерівність може проявитися у тому, що, наприклад, у випадку постановки питання про реорганізацію/об'єднання/ліквідацію ЗВО, окремий столичний заклад може мати необхідні ресурси та можливість мобілізувати симпатиків і провести таку адвокаційну кампанію, щоб під цим тиском міністерство відступило, у той час як невеликий регіональний заклад освіти, а особливо, якщо він переміщений, не має таких ресурсів, і його позиція можливо залишиться без уваги.

Насправді, питання менеджменту таких досить непопулярних ініціатив не є чимось новим. Слід нагадати, що в історії української вищої освіти це далеко не перший випадок, коли громадськість висловлює свою незгоду з подібними ініціативами. Тим не менш, процес реорганізації раніше не був настільки резонансним.

Так, ще на початку 2013 року, був реорганізований Закарпатський державний університет шляхом приєднання до Ужгородського національного університету (УжНУ). Протягом того ж року відбулася спроба об'єднати Одеський державний аграрний університет із Одеською національною академією харчових технологій (нині - Одеський національний технологічний університет). Тоді, як із випадком сучасного ОДЕкУ, відбулися студентські протести, а трудовий колектив скаржився на «кулуарне» вирішення долі університету без діалогу з освітянами та писав численні заяви до МОН, Міністерства аграрної політики та Президента України щодо вирішення ситуації, що склалася.

Тодішнє МОН, після консультацій з іншими відомствами, вирішило «відкласти питання об'єднання вишів до з'ясування всіх обставин справи».

Подібні кейси відбувалися і в інших регіонах, наприклад, у Дніпропетровській області. Тим не менш, вже тоді лунали заклики, що до цього процесу потрібно було підходити максимально обережно, з більш детальним роз'ясненням стратегічного бачення реформи освіти.

Пізніше, внаслідок подій на Майдані 2013-2014 рр. та подальшої зміни влади, при новому на той час керівництві МОН, були вжиті заходи щодо реорганізації вищих навчальних закладів, які втратили свою ефективність, посилаючись на виконання нової редакції Закону України «Про вищу освіту» 2014 року. Важливим чинником щодо нової хвилі реорганізації слугувала і напруженість, викликана появою внутрішньо переміщених осіб з Криму та Донецької і Луганської областей. До речі, на підконтрольні території у 2014-2015 роках перемістилися такі імениті університети як вищезгаданий Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського з Криму до м. Києва; Донецький національний університет економіки та торгівлі імені Туган-Барановського, який перемістився до м. Кривий Ріг Дніпропетровської області та Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, який у 2014 р. перемістився до м. Сєвєродонецька Луганської області, а з 2022 року — до м. Києва.

У 2016 році Лілія Гриневич, пані міністр з питань освіти та науки, продовжувала адвокацію з питань злиття кількох ЗВО, що, за її словами, могло покращити якість освіти. Вона підкреслювала необхідність проведення консультацій зі студентами і викладачами, щоб пояснити їм їхню долю і запобігти тривозі стосовно того, що вони можуть опинитися на вулиці.

Ще один резонансний випадок стався з Дипломатичною академією України при МЗС України (далі – ДПУ), унікальним закладом вищої освіти, який був створений Указом президента у 1995 році для підготовки дипломатів та фахівців у зовнішніх зносинах. У 2017 році з ініціативи міністра закордонних справ П. Клімкіна (2014-2019) ДПУ фактично було ліквідовано у тій формі, в якій заклад освіти існував протягом багатьох років з можливістю мати магістерські та аспірантські освітні програми. Реалізовував «реорганізацію» Сергій Корсунський, якого призначили директором, і який після завершення усіх процесів вирішив не займатися подальшим розвитком ЗВО, а поїхав працювати послом у Японію.

Після виборів 2019 року і приходу нового уряду та очільників МОНу під керівництвом Сергія Шкарлета, основна увага адвокаційної кампанії стосувалася модернізації мережі закладів вищої освіти, зокрема, продовження реформи децентралізації та міжнародної підтримки у заходах з покращення системи вищої освіти.

В рамках реалізації інвестиційного проєкту «Удосконалення вищої освіти в Україні заради результатів» за підтримки Світового банку Уряд прийняв рішення щодо долі Національної академії державного управління при Президентові України, де сама академія стала частиною КНУ ім. Т. Шевченка, а її регіональні інститути — були приєднані до місцевих ЗВО.

Враховуючи історичну ретроспективу багаторічних освітних реформ, які тривають останні 10-15 років, по суті методологія сучасного просування трансформаційних процесів у зміни вищої освіти залишилась така ж, як і у минулих роках, з тими відмінностями, що поточна реформа стала соціально резонансною, враховуючи і реалії воєнного стану, і виснаженості галузі взагалі. Так чи інакше, прогнози залишаються невтішними, з огляду на болісні реалії військових дій та стрімку демографічну кризу.

Звісно, реформувати вищу освіту вкрай важливо. Однак, будь-які зміни мають полегшувати життя освітянам та студентам, а не вчергове обтяжувати їх. Комунікація має бути горизонтально побудована між МОНом та ЗВО із застосуванням усіх превентивних заходів, які б унеможливили подальшу втрату довіри. Те ж саме стосується і міжнародних донорів, дії та програми яких мають спрямовуватися на захист тих освітян, хто найбільше постраждав від російської війни, зміну системи оплати праці та запровадження справжньої автономності та внутрішньої демократизації у ЗВО.

І ще — ініціатори освітніх реформ нарешті повинні визначитися, який алгоритм дій «на часі» — «спочатку рішення, а вже потім антикризові консультації з освітянами», чи навпаки — «якісна комунікація з усіма залученими стейкхолдерами, а вже потім обґрунтоване рішення»?