У закладах вищої освіти взагалі окрема історія. Більшість пенсіонерів мають науковий ступінь доктора наук та вчене звання професора або, принаймні, доцента. Позбутися таких кадрів - це одразу попрощатися з магістратурою за спеціальністю та мати проблеми з акредитацією. Який завідувач кафедри на це піде? Тому молоді фахівці, яких, до речі, і так не багато в університетах найпершими підпадають на відрахування або зменшення ставки.
Ще 10 років тому робота в університеті вважалася престижною, а здобуття ступеня кандидата наук давало хоча б якісь сподівання на стабільність у працевлаштуванні та отримані надбавок за ступінь/звання. Натомість сьогодні ставка викладача із науковим ступенем аж ніяк не приваблює молодь, так як на 6 тисяч грн. навряд чи вдасться прожити, надрукувати наукові статті, відвідати конференції та взяти участь у стажуванні (бажано за кордоном). Тому черговий конкурс в аспірантуру перетворюється на полювання за кадрами. Але то вже інша історія...
Таким чином, кадровий голод посилюється і цілком ймовірно, що у найближчому майбутньому вітчизняні ЗВО не зможуть витримати конкуренцію за пошук кадрів з хедхантерськими фірмами бізнесу та ІТ сектору.
На цьому фоні заклик звільнити пенсіонерів виглядає, щонайменше, недалекоглядним. Покращення рівня життя однієї частини суспільства неможливе за рахунок погіршення рівня життя іншої. До того ж, відсутні гарантії, що акумульовані кошти, за рахунок звільнення педагогів пенсійного віку, автоматично будуть використані на суттєве підвищення оплати праці молодим фахівцям. Освітяни ще пам'ятають казочки про зарплату в 4 тисячі американських доларів.
Водночас напередодні 1-го вересня Кабмін збільшує розмір мінімальної зарплати до 5 000 тис. грн., а отже і педагоги отримають свої надбавки. Мабуть початок «нового політичного сезону» змушує владу вдаватися до таких кроків.