Оптимізація чи розсіювання науково-педагогічних колективів?

Деякі думками про закриття (або об'єднання) університетів для тих, кого цікавить ця тема. Не претендуючи на правоту, а просто міркування про ситуацію.

В нас є чимало людей, які вже багато років відстоюють ідею зменшення кількості закладів вищої освіти. Ця ідея виглядає навіть якоюсь обсесивною в їхньому середовищі, так часто вони повторюють про те, що в нас забагато університетів і що «пора вже оптимізувати мережу», «приводити її у відповідність» і т.д. і т.п. Власне, інші представники вищої освіти в більшості своїй десь погоджуються з цією ідеєю, але за принципом: «треба закривати, але не нас.» Такий от корпоративний егоїзм — це така якась невід'ємна риса політичної культури нашого суспільства, яка, на мій погляд, показує всю недорозвиненість цієї самої культури. Для людини з критичним мисленням не так важко додуматися — якщо сьогодні закриють сусідній заклад, то це, скоріш за все, тенденція і з великою ймовірністю завтра доведеться закриватися вам. Але ні. Наш народ вперто сподівається «пропетляти», з усіх сил чіпляючись за свою віру в диво демографії і, що головне, в силу преференцій. Тобто якщо йде якийсь процес укрупнення, скорочення чи щось подібне — треба з усіх сил виборювати собі особливі умови, прописувати для себе винятки в законодавстві, за будь-яку ціну довести, що ти особливий і тебе закривати не треба.

Дуже гарно це ілюструє ситуація з переліком галузей знань і спеціальностей, який МОН багато років намагається привести у відповідність до європейського стандарту. В нас так працює система, що як тільки спеціальність щезає з переліку, це означає, що посади фахівців, які її забезпечували у ЗВО, неодмінно будуть скорочуватися. Тому люди практично одразу напружуються, коли в перелік вносяться зміни, і, на диво, йдуть боротися не проти змін загалом, а за збереження своєї власної спеціальності або галузі, за її старе формулювання і щоб вона ні за яку ціну не випала з нормативних актів. При цьому вони доводять в міністерстві або в уряді, або в комітеті Верховної Ради, що це ж у них «така особлива» і «стратегічно важлива» спеціальність, що її замінити на якесь незрозуміле «європейське» формулювання — це просто «страх Божий».

Така от стратегія боротьби за свої права і за своє робоче місце у нас склалася. В кожному випадку успіх стратегії залежить, грубо кажучи, від політичних зв'язків і впливу того, хто бореться — чи то ректора, чи когось із його колективу. Якщо йому вдасться когось переконати в уряді, його заклад, можливо, і не скоротять. А, може, ще й фінансування збільшать. Якщо навіть не вдасться, то в крайньому випадку, ще є суд, де також можна добитися визнання своїх інтересів.

Словом, так воно якось працює, і це практично не дає нам шансів на розумну «оптимізацію мережі», просто тому, що люди використовують всі свої зв'язки, можливі і неможливі, для того, щоб принаймні їх особисто не чіпали.

Саме в цьому контексті такої от культури точкового лобіювання виникає питання про «критерії приєднання» ЗВО один до одного. Судячи з дискусій, тема «критеріїв» дуже популярна, бо завжди можна звинуватити Уряд або Міністерство освіти в тому, що в них «непрозорі» критерії, або що їх взагалі немає. Навіть якщо критерії і є, це ніяк не змінює загальний настрій протесту проти рішень. Власне, якщо ти схильний шукати преференцій особисто собі, то, ясно, що ти будеш шукати критерії, за якими тебе краще залишити, а закрити когось іншого.

На мій скромний погляд, набагато важливішим було б поговорити не про критерії, а про цілі такого об'єднання. Для чого оптимізувати мережу? Для чого скорочувати кількість ЗВО? Що конкретно такого цінного для суспільства і держави цим досягається?

Напозір здається, що відповідь очевидна — менше «вузиків» — менше витрат, зокрема, з державного бюджету. Насправді, ні. Не така вже й велика економія в цій системі фінансування, яка в нас склалася.

Перш за все, багато коштів наші ЗВО заробляють самостійно. Система розподілу місць державного замовлення так побудована, що студент фактично отримує кошти і несе їх в університет за власним вибором. Можна дискутувати, наскільки це працює ефективно, але загалом так, гроші в нас ходять за студентом. Фінансування приміщень університетів — це не стаття для економії, бо відповідно до закону в нас ці приміщення не можуть використовуватися інакше, ніж для освітніх потреб. Тобто навіть якщо там буде один студент в аудиторії, приміщення все одно продавати не можна. На чому, власне економія в результаті об'єднання/укрупнення? На зарплатах ректорів чи адміністрацій? Можливо, може бути тут певна економія, але, знаєте, це не такий великий економічний результат, як здається. Особливо якщо порівняти, що ми при цьому втрачаємо.

Взагалі перед будь-яким політичним рішенням дуже добре подумати про те, як співвідносяться затрати на його реалізацію і позитивний ефект від такої реалізації. В чому конкретний позитивний ефект від масового скорочення працівників університетів? Держава має для них якісь альтернативні робочі місця? Що вона їм хоче запропонувати? Перейти на заводи?

Вища освіта — це не найгірше місце роботи для людини, у тому числі з точки зору державних інтересів. Тому що освіта загалом має дуже позитивний і облагороджуючий ефект на суспільство. Так, навіть така як у нас освіта, з різними там плагіаторами, має позитивний ефект. Вища освіта — це благо само по собі. Розглядати його з точки зору економічної ефективності конкретних закладів — це загалом правильно, але не на рівні держави, а на рівні тих самих закладів. Іншими словами, в держави і в організацій трохи різні цілі щодо ефективності. Задача держави — мати працевлаштованих людей, давати гарантії безпеки, в тому числі, робочого місця, не створювати, по можливості, паніки і хаосу від великих перетрубацій. Задача окремої організації, у тому числі ЗВО — бути ефективним, конкурентоспроможним, боротися за студента і за підвищення якості освіти.

Власне, це те, що наші заклади і роблять, між іншим. Думаю, в нас немає таких закладів, де не проходили б скорочення викладацьких посад і кафедр, і навіть цілих факультетів. Я не знаю, чому серед всієї цієї критики стану нашої вищої освіти так мало говорять про те, як наші викладацькі колективи і адміністрації самовіддано борються за збереження своїх закладів, підвищення їхніх рейтингів і конкурентоспроможності. І причина цього не їх корисливий егоїзм, а просто той факт, що їх університет — це їхнє життя. В нас є багато людей, які взагалі ніколи не виїжджали за межі своїх університетів, ніколи не змінювали навіть місце роботи. Їхні університети — це все для них. Вони не уявляють собі життя без свого університету, інституту, академії. І цей стан прекарності, в якому їм доводиться жити, розуміючи, що університет може в будь-який час закритися, це не передати простим словом «тривога», це хронічний стан тривоги і депресії. Я не думаю, що ефективність державної політики полягає в тому, щоб раптом позбавити цих людей їхнього природнього робочого середовища, не запропонувавши навіть нічого натомість.

Звичайно, є й інша сторона справи. Колись одна моя хороша знайома, абсолютно блискуча викладачка, звільнилась з університету зі словами: «настав час покинути цю мертву систему». Так от, чимало викладачів, які працюють у сфері вищої освіти, відчувають, що система по суті «мертва». Чому вона мертва — напевне кожен з них знаходить якесь своє пояснення. Хоча, на мій погляд, нам треба би мати якісь обґрунтовані дослідження причин депресивного стану системи, тому що віра в те, що варто об'єднати когось з кимось, і це цю систему оздоровить, може бути ілюзією. Причини «мертвості» або депресивності системи, на мою думку, набагато глибше ніж просто «неоптимізована мережа». І вже ясно, що жодні «європейські» реформи в руслі Болонської системи, ні забезпечення якості, ні оновлення стандартів, ні всілякі там рамки кваліфікацій, дружба зі стейкхолдерами і тому подібні речі не оздоровили систему. Думати, що впровадження наглядових рад, які будуть призначати ректорів, стане панацеєю, також може виявитися черговим каргокультом.

Лише одне міркування про те, як працює ця «мертва» система. Велика кількість студентів йдуть вчитися на спеціальності і програми, які їм або не подобаються, або не потрібні. Це відбувається з різних причин — або батьки наполягли, або друзі порадили, або було бюджетне місце. Але найчастіше — просто погана профорієнтація. У відповідь на це — система кровно зацікавлена втримати цього студента в університеті. За будь-яку ціну, не зважаючи на його інтереси, мотивації, плани та пріоритети, які змінюються. Система залежить від студента, це факт. Попри те, що процес навчання такого студента нікому не приносить задоволення, але його все одно втримують. Не в останню чергу через політику міністерства, яке так рахує ставки, але не тільки. При будь-якій формулі фінансування, система буде залежати від студента, від кількості студентів. Змінити цю залежність поки що не вдається.

Я б сказала, що переорієнтація на науку могло б бути доречним рішенням, якби цьому приділили більше уваги. Якщо уявити собі, що для нас в певному осяжному майбутньому відкриється більше європейських фондів, наукова робота в університетах могла б дати їм більше фінансової стабільності і навіть покращити якість і зміст викладання, привабити студентів.

Звичайно, це довгий шлях, яким поки що, я так розумію, немає бажання йти. Навіть навпаки, проявляється якась тенденція до пониження статусу викладача, наприклад, шляхом переведення частини викладачів у статус «педагогічного працівника». Мені дуже цікаво, як ця ідея буде втілюватися на практиці. Напевне, вже стоять черги з бажаючих перейти у новий статус. Так само, підкреслення педагогічної складової відбудеться в новому профстандарті викладача, який вже має бути на громадському обговоренні.

Відсоток чисто «педагогічних» компетентностей порівняно з науковими там суттєво збільшився. (Зайве говорити, що я намагалась протидіяти такій концепції, але не дуже успішно). Думаю, що і серед самих викладачів більш поширеним є таке ставлення, коли їхня викладацька ідентичність їм здається набагато більш характерною для самої природи їхньої професійної сфери.

У підсумку, я не знаю, яку саме проблему вищої освіти вдасться вирішити шляхом оптимізації мережі, але для мене ясно, що така оптимізація – це розсіювання тих науково-педагогічних колективів, які ще збереглися (і які відчайдушно чіпляються за свої інституції), і, як наслідок, зменшення конкуренції і обміну знаннями, досвідом між ними, «зміління» науково-педагогічного середовища. Можливо, нам цього не уникнути, але, можливо, все ще варто пошукати інші, більш розумні і людяні рішення.