«Залежність» викладачів від кількості студентів в Україні та світі
(частина 2)

Що ж там в закордонних вишах?

У західних країнах навантаження регулюється по-різному, в деяких установлені державні норми максимального навантаження, у деяких питаннях належить до компетенції окремих університетів. Проте у викладачів є важелі впливу на формування навантаження через професійні спілки, асоціації, публічні дебати тощо.

Наприклад, у США відсутня єдина державна норма максимально допустимого навчального навантаження. Проте університети, зацікавлені в дослідницькій роботі викладачів, не перевантажують їх тільки викладанням. До того, чимало дослідників указують, що через орієнтацію на дослідження багато провідних американських університетів приділяють надто мало уваги питанням викладання. Підвищений інтерес учених до вигідних контрактів федерального уряду та приватних фірм призвів до того, що робота за сумісництвом стала перешкодою для виконання ними своїх прямих обов'язків. Для того, щоб забезпечити навчальний процес викладацькими кадрами, деякі університети змушені були обмежувати роботу за сумісництвом одним днем на тиждень.

Власне, кількість часу, котрий відводиться на навчальний процес, визначається конкретно для кожного університету. Проте існують рекомендації Американської асоціації університетських професорів про навантаження. У рекомендаціях указані ліміти навантаження, які є «обов'язковими для закладу вищої освіти, котрий серйозно прагне досягнути та підтримувати адекватний високий рівень ефективності роботи викладачів у навчальному процесі та дослідженнях».

Асоціація встановлює таку верхню межу обсягу викладання: 12 годин на тиждень і не більше ніж шість окремих курсів протягом навчального року при викладанні на бакалаврських програмах; не більше 9 годин навантаження на тиждень при викладанні повністю чи частково на рівні магістратури, чи вище.

При цьому асоціація вказує, що при такому навантаженні не варто очікувати значних досягнень у науковій роботі викладача. Оптимальним же асоціація вважає 9 годин на бакалаврському рівні й 6 — при викладанні на бакалавраті-магістратурі, чи просто в магістратурі.

Якщо говорити про гарантії зайнятості, то майже у двох третинах європейських систем вищої освіти понад 90% університетських професорів мають безстрокові трудові договори.

У половини всіх європейських систем вищої освіти працівники державних вищих навчальних закладів мають або можуть мати статус державних службовців, що означає, що вони приймаються на роботу державними органами відповідно до законодавства, що регулює функціонування державних адміністрацій. Статус державного службовця більш поширений у країнах південно-західної Європи.

Однак саме існування такого статусу не означає, що всі науково-педагогічні працівники є державними службовцями. Загальний статус державного службовця мають усі працівники державних закладів вищої освіти лише в деяких країнах (наприклад, у Греції, Угорщині, Словенії, Швейцарії, Норвегії та Туреччині), тоді як в інших випадках лише деякі категорії науково-педагогічних працівників є державними службовцями. Наприклад, у Франції статус державного службовця поширюється на старших викладачів (maîtres de conférences) та професорів (professeurs des universités), які є двома найвищими академічними званнями, але не розповсюджується на молодших співробітників. Проте ряд країн поетапно відмовляються від статусу державних службовців для науково-педагогічних працівників – тільки незначна кількість працівників університетів та технічних коледжів все ще зберігають його.

Середні норми навантаження в годинах на тиждень, які науково-педагогічні працівники різних країн мають присвятити викладанню та пов'язаній з цим діяльності відображено в інфографіці (див. ілюстацію).

Загальною тенденцією є менші мінімальні норми викладання для працівників, що займають вищі посади. Наприклад, у Франції вчителі середніх шкіл, які працюють у вищих навчальних закладах, мають відпрацювати 384 навчальні години на рік, тоді як працівники з двома найвищими академічними званнями – старші викладачі (maîtres de conférences) та професори (professeurs des universités) – мають відпрацювати 128-192 навчальні години, залежно від виду педагогічної діяльності.

Подібна ситуація спостерігається і в Угорщині, де професори зобов'язані відпрацювати щонайменше 8 годин на тиждень, тоді як мінімальні норми для доцентів – 10 годин, а до працівників нижчих рангів, включаючи асистентів професора – 12 годин. Така ж схема у Польщі, Румунії та Словенії. Тільки в Німеччині та Хорватії зворотна ситуація: норми викладання для персоналу вищого рангу більші, ніж для персоналу нижчого рангу. Так, в Німеччині повні професори мають викладати принаймні 8 навчальних «одиниць» на тиждень, тоді як норма для молодших професорів – 4-6 «одиниць» на тиждень. В Хорватії професори мають відпрацювати 300 годин на рік, в той час, як асистенти – вдвічі менше, лише 150 годин.

Якщо вийти за межі західного світу, то у країнах зі слабше розвиненими системами вищої освіти навантаження викладачів значно вище. Так, в Індії встановлений ліміт на аудиторне навантаження старших викладачів 16 годин на тиждень, доцентів і професорів — 14 годин. До того ж, навантаження викладачів при повній зайнятості не повинно бути менше, ніж сорок годин на тиждень протягом тридцяти робочих тижнів у навчальному році, а викладач повинен бути присутній в університеті щонайменше п'ять годин щодня. У Малайзії навчальне навантаження складає 18 годин на тиждень, а може бути меншим до 12 годин залежно від дисциплін та ще меншим, якщо викладач обіймає посаду декана, заступника декана чи професора.

На противагу цим нормам, в Україні, відповідно до статті 56 Закону України «Про вищу освіту» робочий час науково-педагогічних працівників становить 36 годин на тиждень. Треба визнати, що цифра значно вища від середніх європейських показників.

Співвідношення студентів до викладачів

Українські чиновники, котрі впровадили вищезгадану Постанову про збільшення нормативу в Україні, посилалися на міжнародний досвід й апелювали до того, що, мовляв, на Заході співвідношення 1:18 — звична норма.

Як виявилось, то це не відповідає дійсності. Середній показник співвідношення студентів до викладачів у країнах ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку, — міжнародна організація, що об'єднує 37 країн світу з високим доходом громадян і високим індексом людського розвитку) — 13,6 студента на одного викладача складав у 2020 році. Того ж року найнижчі показники співвідношення учнів та вчителів у початковій освіті були зафіксовані в Греції та Люксембурзі — 8,4 та 8,9 учня на одного вчителя відповідно; це були єдині держави-члени ЄС, які повідомили про показник нижче 10,0. Цифри в означених країнах мають тенденцію до покращення та зниження числа учнів на одного вчителя.

До того ж, у західних країнах цей показник вимірюється постфактум, на основі наявної статистики, а не встановлюється як обов'язковий норматив. Тобто держава просто рахує співвідношення, а не розподіляє ставки за визначеним згори нормативом.

Зазвичай низьке співвідношення студентів до викладачів асоціюється з вищою якістю освіти, тому в іноземних рекомендаціях для абітурієнтів щодо виробу університету, окрім фінансових показників, є і такі рекомендації:

– дізнатись на дні відкритих дверей в університеті про співвідношення студентів і викладачів;
– скільки викладачів працюють неповний робочий день і залучені для викладання одного курсу (такі викладачі менше уваги приділяють студентам);
– які розміри студентських груп;
– який розподіл викладачів, що безпосередньо викладають бакалаврські курси й тих, що займаються виключно науково-дослідною роботою.

Переваги меншого співвідношення студентів до викладачів

Перш за все очевидні переваги для студентів, які багато в чому виграють лише завдяки нижчому співвідношенню. Особливо, якщо студент прагне вдосконалити свої знання в предметі та отримати глибоке розуміння, тому легкий доступ до викладачів має значну перевагу для нього. Сюди ж можна віднести групи з малою кількістю студентів, що забезпечують студентам індивідуальну увагу та високу продуктивність у навчанні.

На підтвердження цього є рейтинг університетів з найкращим співвідношенням студентів до викладачів, в яких студенти закінчили навчання з відзнакою і досягли успіхів у професійній сфері.

Що з цим робити?

Вочевидь запроваджені реформи не пішли на користь викладачам та якості освітнього процесу, тому потребують нагальних змін, як в цих питаннях, так і у системі вищої освіти взагалі.

Цифри, наведені вище, говорять самі за себе. Питання навантаження в університетах є критично важливим як у контексті якості освіти, так і у контексті збереження науково-педагогічних працівників університетів.

Розв'язанням цієї проблеми, в ідеалі, має бути внесення змін у Закон України «Про вищу освіту» та Постанову Кабінету Міністрів України № 1134 від 17 серпня 2002 року «Про затвердження нормативів чисельності студентів […] з приведенням навантаження на викладача справді до чинних європейських практик. Проте, з огляду на зменшення фінансування вищої освіти через війну, це буде зробити досить складно.

Тоді іншим варіантом збереження викладацького складу закладів вищої освіти може бути укладання безстрокових трудових договорів з кращими науково-педагогічними працівниками, як це відбувається в більшості європейських систем вищої освіти, але за умови всебічної оцінки викладача (обов'язково із залученням студентів) без тиску адміністрації та підрахунку публікацій в Scopus.