Іван Баликін: «Сприйняття виборів ректорів всерйоз ще попереду»

1. Добрий день, Іване! Дякую, що знайшли час відповісти на наші питання, частина з яких потребують експертної думки. Та з початку дозвольте поцікавитися, яким для Вас видався початок нового навчального року? Чи були якісь перестороги і наскільки вони справдились?

Добрий день, Костянтине. Приємно.

Початок цього навчального року приніс ряд несподіванок. В університеті, де я працюю, семестрове навчання розпочалося дещо раніше, ніж у решти ЗВО — 1 серпня.

Викладаю дисципліни соціально-гуманітарного циклу. Лекційні матеріали були напрацьовані. Плани семінарських теж. Особисто я знав, що з точки зору технічного забезпечення, навчальний процес можна провадити в будь-яких умовах. Ноутбук є. Вихід в Інтернет теж.

Головне побоювання — морально-психологічний стан усіх учасників освітнього процесу.

Багато студентів та студенток були вимушені стати переселенцями в Україні, чи, навіть, біженцями за кордоном. З одного боку, освіта втрачала для них пріоритетність, але з іншого — ставала порятунком, острівцем звичного нормального життя. Допомагала структурувати думки. Ставала чимось постійним у вирі буремних подій.

2. Іване, Ви відомі як прогресивний освітянин, коло інтересів якого не обмежене аудиторією. Зокрема, відомо про вашу цікавість до інституту вибору ректорів, тож дозвольте запитати, як Ви загалом оцінюєте досвід вибору ректорів в Україні? Чи навчилися ЗВО обирати своїх очільників?

Дякую за таку приємну характеристику.
Це питання і про ситуацію загалом щодо розвитку демократії в українській вищій освіті, і про культуру конкретного вишу.
Є різні приклади. Як взірцеві, так і незадовільні.

Чи навчилися обирати ЗВО своїх очільників? Давайте розглянемо.
Можу сказати, що сприйняття виборів ректорів всерйоз ще попереду. Слова, агітація, виборча програма, дебати, штаб кандидата, зустрічі з виборцями, спостерігачі, виборчі комісії та дільниці, бюлетені все ще не прижилися у вищій школі й асоціюються з органами влади.

У 2020 році Прогресильні створили команду спостерігачів на виборах ректорів. Ми брали участь у плебісциті в різних університетах та побачили полярні приклади волевиявлення. В певних вишах колективи були обізнані щодо процедури, з ними проводилася інформаційна робота, на виборчих дільницях панувала професійна атмосфера. А в певних вишах члени виборчих комісій йшли на пряме порушення законодавства через елементарну необізнаність у процедурі.
Хоча правила виборів ректорів українських вишів діють уже з 2015 року, недостатня обізнаність у меті та процедурі, на мою думку, залишається проблемою.

Разом з тим, зауважу, що деякі ЗВО отримали досвід плебісцитів під час війни.
Наприклад, 8 листопада 2022 року в Одеському національному технологічному університеті відбулися вибори ректора. Керівником закладу обрано д.е.н., проф. Іванченкову Ларису Володимирівну. Явка виборців склала — 85,21%. «За» проголосувало 77,25% виборців.

Тернопільський національний педагогічний університет обиратиме очільника 22 грудня цього року.
Але є університети, у яких вибори ректорів перенесені на період після завершення правового режиму воєнного стану в Україні: Львівський національний університет природокористування, Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. 3. Ґжицького, Запорізький національний університет, Львівський державний університет фізичної культури, Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка», Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана.

3. На вашу думку, чи можна вже говорити, що запровадження інституту вибору ректорів підвищило конкуренцію, й сприяє відбору кращих менеджерів?

Безумовно, ідея полягає саме в цьому. Вибори ректорів наближають нашу вищу освіту та університетську науку до стандартів відкритості. Проте вибори ректорів через ряд причин часто перетворюються на формальність, яку треба пережити. Іноді вигадуються способи уникнення зміни керівної верхівки ЗВО. Наприклад, перейменування ЗВО.
Доволі довго, до внесення змін у законодавство каменем спотикання була норма, згідно з якою переможця визначали, якщо кандидат/ка набрав/ла більше 50% голосів осіб, які мають право брати участь у виборах. Вибори проводилися в один тур. І були випадки, коли низька явка не дозволяла обрати ректора. Сьогодні можливий прохід двох кандидатів у другий тур. У разі проведення другого туру — понад 50% голосів осіб, які взяли участь у голосуванні визначають переможця.

4. Освітяни у своїй більшості відомі консерватизмом та бажанням уникати глибоких змін у порядку до якого вони звикли. Тож нерідко складається враження, що серед двох або більше кандидатів університетські колективи обирають того, хто асоціюється зі стабільністю, а не з реформами. Чи можете Ви підтвердити такий тренд? І якщо так, яку б стратегію Ви порадили новаторам аби заручитися підтримкою?

Погоджуюся з Вами. Викладацьке середовище, переважно, традиційне та пручається змінам. Для того, щоб якась практика вкорінилася повинно пройти більше часу, ніж в інших професійних спільнотах.

Моя порада — не зупинятися. Необрання ректором — не означає поразку. Необхідно збирати навколо себе команди. Вибудовувати якісні горизонтальні комунікації. Саме вони можуть скласти дієву конкуренцію адміністративному управлінню. Такі прогресивні ком'юніті однодумців часто є ефективнішими та володіють вищим потенціалом, ніж колективи побудовані авторитарним шляхом.

5. Ідея виборів у тому, аби ректорський склад періодично оновлювався демократичним шляхом. Втім, вже є кейси «реорганізації» ЗВО, що дозволили діючим ректорам «обнулити» терміни перебування на посаді для чергового балотування. Подібна практика фактично нівелює ідею оновлення ректорського складу. Тож наступне питання про те, як убезпечити інститут виборів від подібних «реорганізацій»?

Убезпечити, тим паче, інститут демократичної зміни керівництва від спроб обійти систему повністю неможливо. Найпарадоксальніше у цій ситуації те, що до подібних реорганізаційних схем негативно, чи з чорною іронією відносяться люди поза системою того чи іншого закладу освіти. Рідко можна почути незадоволення безпосередніх учасників процесу: студентів, адміністрацію, викладачів закладу освіти, де це відбувається.
Залишається корупційна складова. Університет це не лише освітянські та наукові школи. Це ще матеріальна база. Інколи колосальна інфраструктура разом з землею якогось закладу освіти не дозволяє «зацікавленим сторонам» піти на прозорий процес виборів. Така загроза існує ще і через велику кількість людей університету: викладачів, адміністрації та студентів. З першого курсу майже кожен студент перетворюється на голос. І цей ласий шмат електорату хочеться контролювати.

Подібні спроби «реорганізацій» будуть завжди. Від них не вберегтися, якщо вони будуть сприйматися колективами, освітянською спільнотою. Дієвий спосіб мінімізації — наслідки для ініціаторів таких «реорганізацій». Це, як у прецедентному праві. Якщо подібні схеми будуть залишатися без санкцій – вони продовжуватимуться.
Наприклад, щодо реорганізації Українського державного університету імені Михайла Драгоманова відсутня будь-яка комунікація. Відсутнє пояснення причин, ходу реорганізації та наслідків. Тобто, можливо, це є раціональний вимушений крок, але ми так і не знаємо навіщо це робиться.
Днями в соціальних мережах отримало розголосу вірогідне рішення про приєднання Української академії друкарства до ЛНУ І. Франка. Це призвело до того, що на засіданні Уряду зняли з розгляду проєкт цього рішення.
От і виникає за інерцією «класичне» сприйняття рішень та вчинків влади. На жаль,…
Майже аналогічним способом, оновитися зі збереженням «status quo», є практика започаткування посади Президента в структурі ЗВО. З точки зору управління та вивільнення у Президента часу на розробку концептуальних та ідейних засад розвитку університету — мені подобається.
Але часто складається так, що створену посаду Президента обіймає колишній ректор, тоді як новим ректором стає інша людина.

Підсумовуючи, зауважу, що вибори ректорів –— це доволі нова практика для культури вищої освіти в Україні. Для того, щоб напрацювалася усталена практика необхідно, щоб пройшли декілька, відверто невдалих та абсурдних кампаній. Наприклад, КНУ імені Шевченка чи НаУКМА. На прикладі цих двох абсолютно різних університетів оголилися проблеми як законодавства, так і загалом культури цих провідних українських вишів. Через невдало сформульовану норму 50%, про які я вже згадував, вибори заходили в глухий кут.
Я ось до чого: демократизація вищої освіти — 100% на краще. Наука та освіта тяжіють до свободи. Вільного вияву ідей та думок.

Якщо придивитися до нововведень, вони несуть в собі позитивні зміни. На цьому шляху система буде боротися з ними. Будуть вигадуватися схеми для несприйняття, використання прогалин законодавства в інтересах тих кіл, які не бажають передати владу та вплив.
Проте, практика показує, що з часом прогалини виправляються. Та ідея демократизації укорінюється. Це не швидкий процес. Він вимагає часу.

6. Дякую, Іване, останнє запитання. Що допомагає Івану Баликіну бути в тонусі, аби встигати не тільки як викладачеві та науковцю, а й лишатися на вістрі громадянського освітянського фронту?

Мій рецепт такий:
Прогресивна команда однодумців. Є стимул рости, коли тебе оточують енергійні сучасні колеги.
Атмосфера солідарності та взаємопідтримки. Без дружнього плеча у потрібний момент інколи буває важкувато не зупинятися.
Любов до того, що роблю. Я фанатію від своєї роботи. Вона ніколи не набридає.

7. Дякую за відповіді, Іване, бажаю успіхів у всіх ваших активностях!

Дякую! Навзаєм!)