Законопроєкт 7633. Думки про ініціативу, що торкнеться всіх науковців

З самого початку цієї фази війни українці докладають чималих зусиль задля того, аби обмежити співпрацю світу із російськими науковцями. Цілком логічно, що закликаючи міжнародні та закордонні організації, іноземних науковців до таких обмежень, українські науковці мають починати з себе. Тож саме цим, як на мене, пояснюється той великий відсоток Прогресильних, які при недавньому опитуванні у своєму чаті висловились «за підтримку заборони використання російських джерел інформації в освіті та науці». Але дуже сумніваюсь, що більшість з тих хто проголосував штудіювали сам законопроєкт. Як історик, який вивчає Південь України часів російської імперії, я чудово розумію, що не зможу не посилатись на російськомовні джерела та літературу. І це при тому, що починаючи з 2014 р. я свідомо обрав шлях пошуку та використання джерел з історії регіону, які відклались поза межами України та росії – саме так і з'явилась книжкова серія «Історія іноземних консульств на Півдні України», в якій ми з професоркою Вікторією Константіновою опублікували вже п'ять книг. Втім, проблема набагато складніша, і згодом анонсовані правки до законопроєкту, з виключеннями до передбаченої заборони, навряд чи змінять саму сутність – законодавчі обмеження кола джерел наукових досліджень. І останнє. Буквально днями Держдума рф схвалила у першому читанні законопроєкт «про захист російської мови», який передбачає заборону використання на державному рівні іноземних слів. Тож оцініть паралелі.

Чи варто заборонити використання будь-яких російських і російськомовних джерел у наукових дослідженнях вітчизняних вчених? Як на мене, аналізуючи зазначений законопроєкт, варто виокремити кілька аспектів.

По-перше, варто пам'ятати, що ми перебуваємо не просто у стані війни, а в стані екзистенційної війни, коли держава-агресор рф ставить за мету знищення України як суверенної держави та українців як політичної/громадянської нації.
Тож навіть наукова царина, яка у мирний час є упослідженою багато в чому від офіційної політики держави, стає прямим або опосередкованим інструментом геноциду українського народу. Безперечно, це стосується насамперед соціогуманітарних досліджень, що за умов авторитарного режиму та неофашистської ідеології, якою є ідеологія «руского міра», перетворюється в інструменти пропаганди, оперуючи hate speech як засобом мобілізації і мілітаризації суспільства країни-агресора. З іншого боку, якщо ми ведемо мову про точні і природничі науки, не варто забувати про імперську традицію проводити оформлення будь-яких досліджень у названих царинах виключно російською мовою, що мало на меті приховане завдання підтвердити другорядність і навіть неповноцінність інших мов – мов колонізованих народів, зокрема й української мови. На моє переконання, саме звідси відстежуються корені комплексу меншовартості, на який досі страждають багато наших колег-науковців.

По-друге, ведучи мову про соціально-поведінкові науки, у тому числі про політичну науку, слушно зауважити, що направду багато хто з наших колег професійно зростали під впливом праць російських науковців, наприклад: К. Гаджієва, О. Соловйова (не плутати з кремлівським пропагандистом!), Г. Мирського, О. Панаріна та інших. Втім, варто пам'ятати, що названі російські дослідники багато в чому спиралися на праці західних – європейських і американських колег. Тому їх наукові доробки є вторинними від названих авторів.

Як висновок, незважаючи на певну радикальність, я – «за» цей законопроєкт, тому що за умов повномасштабної війни ми маємо знищувати своїх ворогів на всіх фронтах і науковий фронт не є винятком, а також вимагати покарання усіх – у тому числі й науковців рф – за мовчазну або відверту підтримку агресії проти України.

Під час розгляду питання доцільності цитування, використання іншомовних і закордонних видань у навчальній та науковій літературі вільної демократичної країни, слід орієнтуватися насамперед на принципи демократизму, світоглядного плюралізму, академічної свободи й критичного мислення. Якщо ми хочемо будувати вільне суспільство вільних людей, здатних до вільного, критичного, креативного мислення, то шлях заборон і обмежень у освітянській та науковій царині – це хибний, однобічний шлях, який може призвести до зовсім протилежного. Слід формувати світогляд громадянина незалежної України, орієнтуючись на критичне осмислення всього спектру ідеологічно-світоглядних концепцій, вміти обґрунтовано доводити істинність одних теорій і концепцій та хибність, ілюзорність інших. А це можна робити тільки шляхом безпосереднього посилання на ті чи інші першоджерела, як в науковій так і навчальній літературі. А отже, більш доцільніше «не боятися», «не цуратися» певних джерел іншомовного, закордонного походження, піддаючи їх нормативній забороні, а як повніше з ними знайомитися, щоб вміти правильно вибудовувати стратегії комунікації з ідейними друзями (колективним Заходом), або вести ідейну полеміку й духовну війну зі своїми ворогами (носіями ідей «руського миру»). Якщо ти духовно озброєний, ти – непереможний!

Безсумнівно, що необхідність катарсису наукової літератури та освіти від нашарувань російського імперіалізму є на часі. Адже таке нашарування спотворює свідомість та розум здобувачів освіти та навіть представників наукової спільноти. Під таким кутом зору не зрозумілою залишається непослідовність авторів законопроєкту, які пропонують, щоб він набрав чинності через п'ять років з дня його опублікування. Особливої гостроти ця обставина набуває у світлі загроз для освітньої та наукової сфери України, що обґрунтовують самі ж розробники в пояснювальній записці.

Тому однією із важливих сфер, які повинні бути очищені від російської тоталітарної ідеології, є наука та освіта, а засобом – інформаційна гігієна. Саме це, на перший погляд, пропонує законопроєкт, який розглядає парламент. Втім, ряд представників різних наукових напрямків разом із Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради України заявляють про численні недоліки проєкту №2557-IХ.

Серйозних побоювань викликає формулювання, яке законопроєкт №2557-IХ пропонує запровадити в Законі України «Про наукову та науково-технічну діяльність», а саме – «науково-освітні програми та наукові дослідження не можуть містити посилання на джерела інформації, створені …». Зі змісту цього тексту випливає, що посилатися не можна, але використовувати не заборонено. Це створює легальні умови не тільки для плагіату, але й поширення російсько-імперських наративів без можливості встановити їх коріння, що зробить їх руйнівний вплив ще сильнішим. Адже читачі відповідних текстів будуть позбавлені можливості встановити джерело походження інформації, яку використав автор, оскільки посилатися заборонено, а використовувати можна.

Слід також поміркувати над доцільністю диференційованого правового регулювання залежно від сфери наукових знань. Адже навряд чи є сумніви в різниці між гуманітарними та природничими і технічними науками. У таких галузях знань як фізика, математика чи хімія російські тоталітарно-імперські наративи не мають впливу або їх вплив може бути неспівмірним із користю, яку вони потенційно можуть запропонувати. Це виключає застосування уніфікованого підходу, який нездатний глобально вирішити задекларовану проблему. Тому кожна ситуація потребує розгляду з точки зору пропорційності із легітимною ціллю, яку переслідує заборона.

Замість висновку хочу зазначити, що процес очищення від російського наукового та освітнього впливу може бути ефективним лише за наявності україномовних продуктів, які здатні замінити російські джерела. Адже по сьогодні можна зустріти чимало українських підручників із базових дисциплін, автори яких використовують перекладені в Москві чи Ленінграді (Санкт-Петербурзі) праці Канта, Локка, Дюркгайма, Поппера, Гегеля та інших. Проте посилання у навчальних посібниках на фундаментальні філософські праці в російському перекладі, який міг пройти через пропагандистський фільтр «русского міра», неприпустимо ні в минулому, ні сьогодні. Ми повинні розуміти, що сьогодні чи завтра кожен здобувач освіти чи науковець не вивчить англійську чи іншу мову міжнародного спілкування на високому рівні (хоча і над цим потрібно працювати). Тому слід почати працювати також над забезпеченням доступу до провідних праць західної наукової спадщини за допомогою активного друку та перекладу їх українською мовою.