Роздуми про вищу освіту: виживання університетів під час війни

В умовах, коли 20 % території країни окуповано, від 30 до 50 % економіки втрачено, зруйнована 10 частина інфраструктури українських ЗВО, нагально стоїть питання виживання вітчизняних університетів, та взагалі вищої освіти України. Дискутуються (відкрито чи кулуарно) різні варіанти вирішення цього питання.
Олександр Краснокутський
професор Запорізького національного університету
Переконаний, що під час відповідних дискусій слід відштовхуватися від таких опцій:
1. Смислів (смислового поля).

Тобто відпрацьовувати смисли виживання вітчизняних університетів. Тут головне питання – «Для чого?», або «Який сенс?». (Навіщо потрібні університети й університетська освіта взагалі? Кого університети будуть навчати? Чому навчати, та як? Де отриманні в університетах знання можуть бути затребуваними, на яких ділянках економіки?).

Без відповіді на ці та багато інших смислових питань – не має сенсу обговорювати всі інші питання виживання ЗВО та майбутнього навчання в них.

Тобто ми повинні ставити питання так: «Ідейна модель вищої школи України». Це питання на сьогодні – відкрите.
Хтось може зауважити, що в країні вже є Стратегія – «Стратегія розвитку вищої освіти в Україні на 2022-2032 роки» – і ця опція неактуальна.

Проте, даруйте, ця Стратегія була схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 р. (№ 286-р), тобто в акурат за один день до Великої руйнівної війни, яка (війна) змінила все, чи абсолютно все навколо нас. А отже, якщо змінилася реальність – потребує суттєвих змін, коригування й сама Стратегія, включно з прийняттям її можливої нової редакції.
2. Перша опція тісно пов'язана з другою опцією-питанням: «Якою бути Україні далі?»

Тобто ми повинні ставити питання так: «Ідейна (ідеальна) модель майбутньої України».

Ставлячи це питання та працюючи над його вирішенням, ми не повинні забувати, що система освіти (вищої освіти зокрема) зазвичай обслуговує певну суспільну політико-економічну систему, готує для неї кадри, доповнює її та є її своєрідним інтелектуальним продовженням.

А отже, якщо замислюватися над питаннями виживання вітчизняних університетів, то виникає риторичне зауваження: «Для якої системи будуть готуватися кадри, яку політико-економічну систему будуть обслуговувати університети?». Наприклад (гіпотетично), навряд чи в країні, яка взяла курс на розвиток аграрного сектору, буде затребувана підготовка фахівців ракетно-космічної техніки, літакобудування й суднобудування…

Друге питання – «Ідейна (ідеальна) модель майбутньої України» – на сьогодні теж відкрито. Є над чим працювати небайдужим представникам ЗВО, зокрема з кола Прогресильних! ????
3. Кількість вітчизняних університетів, які зможуть вижити аби в майбутньому навчати. Болюче питання. Але його ми змушені ставити: яка кількість ЗВО необхідна сучасній Україні?

Очевидно, що на сьогодні мережа ЗВО структурно перенавантажена: маємо надлишкову кількість закладів вищої школи (декілька сотень). Неминуче виникає питання оптимізації кількості ЗВО для оновленої України (Великої України). Алгоритмів оптимізації може бути декілька. Проте, що теж цілком очевидно, надалі може бути такий засадничий критерій: один регіон (область) – один потужний державний ЗВО. За світовими параметрами: на один мільйон населення – один університет.

Третє питання-опція, як відомо, на сьогодні теж відкрито.
4. Питання регулювання професії та норм праці викладача ЗВО.

Вища школа України працює у лещатах норм праці 30-літньої давнини, коли були інші умови праці викладачів та навчання студентів. Із приходом ери інтернету та комп'ютерної техніки змінився сам характер викладацької праці та навчання, проте практично не змінилися самі підходи до оплати праці науково-педагогічним працівникам.

«Хто і за що отримує гроші в ЗВО?» – таким повинен бути лейтмотив оновленої технологічної карти праці викладача, закріпленої законодавчо.

Певні кроки в цьому напрямку – оновлення нормативної бази – вже зроблені (див.: Професійний стандарт на групу професій «Викладач закладів вищої освіти», затверджений Наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 23.03.2021 р. № 610).

Проте, майже кожен український викладач знає: пандемія та війна лише збільшили фактичне навантаження на науково-педагогічного працівника (наприклад, кількість затрачених реально людино-годин на забезпечення синхронного та асинхронного навчального процесу), а оплату його праці – ні.

Як бачимо, і четверте питання на сьогодні відкрито.
5. Якість «людського матеріалу» тих, хто навчає, і тих, хто навчається, в сучасних ЗВО України.

Переконаний: лише якісно-сформований, вільний, самодостатній, духовно обдарований викладач може забезпечити народження й зростання якісно нового покоління оновленої України.

А отже, на порядку денному (хочеться комусь це, чи ні) стоїть своєрідна «ревізія» у викладацьких лавах країни.

Внаслідок військових дій навчальні заклади усіх рівнів, дослідницькі лабораторії, бази практик, школи та бібліотеки зазнають руйнування, а їх відновлення потребує значних коштів. Інколи такі руйнування випадкові. Однак приклади військових конфліктів у Мозамбіку, Судані, Анголі, Гватемалі, Колумбії, Афганістані свідчать, що руйнування інфраструктури освіти здійснювалось системно і цілеспрямовано з метою підриву державного урядування, культурного та інтелектуального осередку та національної ідентичності. Необхідність додаткових коштів на відновлення закладів освіти характерне для післявоєнного періоду, що значно збільшує період повернення до традиційного «мирного» навчального процесу.

Великі заклади освіти, переважно університети, в умовах війни можуть об'єднуватись та евакуюватися у більш безпечні регіони. Звісно, це не може попередити втрату приміщень та інших матеріальних об'єктів, що належать цим закладам, однак дозволяє зберегти кваліфіковані кадри, документацію та налагодити очний і регулярний процес навчання. Наприклад, Київський і Харківський університети були об'єднані під час Другої світової війни, окремі університети направлялись у евакуацію до Казахстану та інших більш безпечних територій в тилу.

Під час воєнних дій, він може перериватись чи відбуватися нерегулярно. Існують приклади проведення занять у бомбосховищах під час активних бойових дій. В окремих випадках навчальний процес переривався на тривалий час, так у Палестино-Ізраїльському конфлікті школи не працювали місяцями, подібне, як правило, спостерігається і при проходженні лінії фронту у місцевості. Це виключає можливість вільного пересування освітян та здобувачів освіти. Внаслідок таких дій навчальний процес позбавляється системності, ускладнюється процес оцінювання та отримання документів про освіту.
Непоодинокі приклади, коли ідея знищення освітян як представників інтелігенції та руйнування системи освіти ставала метою загарбників. Позбавлення права на освіту чи його значне обмеження ставало популярною тактикою загарбників. Прикладом була окупація українських земель у Другій світовій війні. На окупованих територіях запроваджувалась 4-річна обов'язкова освіта для населення. Як правило, місцеве населення окупованих територій позбавляється права на вищу освіту. Загарбники зацікавлені у придушенні національної ідентичності, важливим складником якої є мова, власна культура та історія, що пов'язується з освітою.
P.S. Кожна добра зустріч – привід для рефлексії та переоцінки думок. Дякую друзям – Прогресильним за он-лайн зустрічі, висловлені ідеї та пропозиції по проблемам (не) переміщених університетів!

Разом – до перемоги!
ДІЗНАВАЙСЯ
ПРО ВСІ НОВИНИ
06.04.2022
Did you like this article?