Артем Ріпенко: «Ті, хто приймає рішення про використання російських активів, дослухаються до науковців»

1. Добрий день, Артеме! Дякую, що погодилися відповісти на наші питання.

Сьогодні ГО «Прогресильні» проводить безстрокову медіакампанію головний меседж і гештег якої, — #russiamustpay. Її мета — довести до національних та західних еліт безальтернативність та необхідність якнайшвидшої конфіскації російських активів на користь України.

Спостерігаючи за різними активностями довкола питання відповідальності росії, ми помітили, і ваш інтерес до цієї теми. Між тим, ваш науковий досвід починається з іншої сфери.

У 2020 році ви захистили докторську дисертацію на тему: «Концептуально-правові засади використання земель для містобудівних потреб». Ваші наукові інтереси до того моменту також торкалися земельних правовідносин. Тож природно виникає питання про те, чим викликаний ваш інтерес до теми антиросійських санкцій та конфіскації активів агресора?

Так, війна змінила мої пріоритети як науковця та юриста-практика. Міжнародне право дуже специфічне та багатогранне, але без нього у питаннях притягнення агресора до відповідальності ніяк. Ті, хто приймає рішення щодо постачання зброї та фінансової допомоги Україні, а також майбутнього використання російських державних активів, дослуховуються до науковців та аналітиків. Рішення приймаються зважено, з оглядом на положення міжнародного права: як зафіксованого у конвенціях та договорах, так і усталеного у звичаях. Тому важливо лобіювати, у хорошому значенні цього слова, інтереси нашої держави не лише на рівні політиків, дипломатів та посадовців, а й на академічному рівні, обмінюватись інформацією із так званим epistemic community ЄС, США та інших країн, при цьому не лише Західних.

2. У червні ваш текст «Should Third States Follow Ukraine's Lead and Confiscate Russian State Assets?» (Чи повинні треті країни наслідувати приклад України та конфісковувати російські державні активи?) було розміщено у блозі з міжнародного права Völkerrechtsblog. Чи правильно я розумію, що суверенні російські активи є «не такими вже й суверенними», як вони позиціонуються сьогодні у політичному та медійному дискурсі?

Якщо стисло — це так. Якщо ж більш розгорнуто, то вони є a priori суверенними та «недоторканими», як і активи будь-якої іншої держави. Це визнається тому, що всі держави є суверенними та рівними й одна над іншою не має влади. Принаймні так має бути побудований цивілізований світ і запорукою цьому є (а скоріше — мають бути) міжнародне право та міжнародні організації, з центральною роллю ООН. Але, якщо одна держава вчиняє відвертий акт агресії щодо іншої суверенної держави, вочевидь, вона втрачає право на більшість привілеїв, що їй дає міжнародне право. Погодьтеся, дивно очікувати від держави, яка обороняється від держави-нападника, поважати майновий суверенітет агресора. Думаю, ця теза звучить логічною на інтуїтивному рівні для кожного з нас. Проілюструю: російський «суверенний» банк спокійнісінько продовжує працювати в Україні, надсилаючи гроші до росії для того, щоб нас з вами продовжували бомбити та вбивати. А саме так мало б бути якщо буквально сприймати доктрину абсолютного суверенітету. Скажу більше, навіть теза про те, що Україна має невід'ємне право конфіскувати майно агресора та використати його для державних потреб, у тому числі потреб оборони, викликає багато заперечень від світової академічної спільноти. І це не лише представники країн Азії та Африки, які історично тяжіють до концепції абсолютного імунітету, а так само юристи та науковці з США та ЄС. Але тут є контраргументи. Кожна держава, так само як і кожна людина, має беззаперечне, притаманне самому існуванню цих суб'єктів право — право на захист. Воно не потребує окремого визнання чи «дарування», воно робить саме незалежне існування держави та, відповідно людини, можливим, хоча й за певних умов, що убезпечують від зловживань. Після запровадження нової системи міжнародної безпеки внаслідок Другої світової війни дане право безпосередньо згадується у статті 51 Статуту ООН. Держави мають право захищати себе допоки Радбез ООН не врегулює конфлікт. На жаль, Радбез ООН нічого не може зробити з російською агресією та не зробить, поки не буде змінено всю архітектуру ООН. Тому Україна має захищатись, разом з іншими державами.

3. У блозі на Völkerrechtsblog ви робите висновок про те, що конфіскація російських державних активів третіми державами була б законним заходом (колективної) самооборони. Втім, наразі коментарі в ЄС, зокрема Урсула фон дер Ляєн говорять лише про можливість передачі на користь України прибутку від використання заморожених активів російського центробанку, замість їх конфіскації. На вашу думку, чому ЄС займає сьогодні нерішучу позицію?

ЄС і решта союзників України хочуть залишатись у правовому полі та все ще турбуються не лише про свої відносини із росією, а й про те, щоб інші держави зберігали свої іноземні активи у євро чи доларі. Окремий потужний гравець тут Швейцарія, що багато в чому диктує правила гри для ЄС та всього світу. Там не хочуть ані конфісковувати російські державні та приватні активи, ані навіть розкривати інформацію про них. Дивно, але дотепер немає повних і достовірних даних про російські державні активи та їхнє попереднє використання, тобто історію до того, як вони були «заморожені» внаслідок санкцій. Тому ЄС каже про можливість таких паліативних заходів, що вони хоча й порушують міжнародне право, але не дуже; допоможуть Україні, але теж не дуже, а саме на кілька мільярдів на рік при загальній потребі відновлення понад 300 мільярдів. На мою думку, це рішення буде не самим вдалим. росія оскаржить його якщо захоче, так само як і рішення про повну конфіскацію активів, а Україні, на жаль, ці кошти не допоможуть повністю відновитись та перемогти. Проте якщо відверто інших більш радикальних рішень щодо російських держактивів від ЄС незабаром очікувати не доводиться попри те, що правові підстави для цього є. Це — колективний самозахист, згаданий у тій самій статті 51 Статуту ООН, тобто право захищати себе не лише однією державою, а колективно. Цей захист може мати різні форми — від спільної збройної відсічі, до допомоги у невійськовий спосіб, не отримуючи статусу учасника конфлікту кожною з держав. Саме такий сценарій наразі міг би спрацювати з Україною. Конфіскувати активи, скажімо в ЄС та передати їх Україні для фінансування законної оборони. Однак, як США, так і країни ЄС вагаються відкрито назвати свою допомогу Україні «колективною самообороною». Держави також мають право вживати контрзаходи, у тому числі колективну, як реакцію на порушення росією норм міжнародного права. Це інша доктрина, вона має певні обмеження у застосуванні. Таким чином, правові підстави є, а політичної волі бракує.

4. Дякую, наступне питання ми сформулювали за аналогією. Схоже, що у випадку надання Україні необхідної зброї була потрібна рішучість якоїсь однієї країни, яка першою прийме рішення про передачу. Наприклад, Польща першою заявила про передачу Україні танків Leopard, і вже її ініціативу було підтримано іншими країнами, що згодом дозволило говорити про «танкову коаліцію». Тож, чи може позитивний «конфіскаційний» кейс якоїсь з країн Заходу, стати прикладом для більшої рішучості інших держав?

Звичайно. Наприклад, США чи Великобританія. В ЄС ці питання вирішуються одностайно державами-членами за особливою процедурою передбаченою спільною зовнішньою та безпековою політикою ЄС, що, звичайно, ускладнює прийняття рішення. У США та Великобританії вже були підготовлені та внесені до парламентів відповідні законопроєкти, є всі технічні та інфраструктурні можливості, проте все ще нема політичної волі, проєкти блокуються виконавчою владою. Якби США та Великобританія подали приклад, в ЄС залишилось би дуже небагато «політичних аргументів», при цьому перед війною росія суттєво скоротила до мінімуму іноземні резерви у доларі та фунті (побоюючись жорсткої реакції цих країн), надавши перевагу юаню, золоту та ….. євро, тому в ЄС зберігається більше як 200 мільярдів російських державних активів.

5. Як ви оцінюєте успіхи українського уряду на конфіскаційному треці? Що можна вважати досягненнями, і чого можливо не вистачило?

Мені важко казати за весь Уряд та ба більше надавати якусь «експертну оцінку». Бачу роботу окремих посадовців Міністерства юстиції (Ірина Мудра), звичайно — команди Міністерства закордонних справ, санкційної робочої (так званої групи «Єрмака-Макфола»), які видають багато аналітики та роблять чимало невидимої роботи щодо комунікації з партнерами, забезпечення їх необхідною інформацією та переконання у потрібних Україні санкційних рішеннях. Багато в чому ця робота будується на ентузіазмі окремих фахівців, що досить непогано знаються на предметі. Уряд як такий має забезпечити довіру партнерів про те, що передані гроші не будуть розкрадені — це найважливіша його задача, як на мене. На жаль, з цим є проблеми. Крім того, мають бути скоординовані правоохоронні органи для забезпечення єдиного результату, тут є провали. Цього, на мою думку, ефективно не робить ані Уряд, ані Генеральний прокурор. Відомча розрізненість правоохоронців: ДБР, БЕБ, НАБУ, поліція, відсутність досвіду у конфіскаційних справах і відсутність адекватної координації призводить до того, що справи заводяться до реєстру розслідувань, накладаються арешти, але далі нічого не відбувається, або відбувається конкретний «віджим» майна та шантаж. Це окреме та складне питання, що потребує окремої розмови.

6. Дякую, і наше останнє питання. Очевидно, що у справі притягнення агресора до відповідальності варто об'єднати зусилля держави та громадянського суспільства. Тож питання про те, чи доносите ви свою громадянську та наукову позицію до Уряду? Можливо поділитесь власним досвідом з колегами-науковцями?

Звичайно. Намагаюсь. В робочому порядку контактую з окремими українськими посадовцями, науковцями та активними діячами. Багато спілкують з юристами та представниками академії з ЄС, Великобританії, США і Канади, веду власні блоги українською та англійською мовами та планую серію публікацій надалі. Вірю в нашу перемогу!

7. Дякую, за відповіді, та бажаю вам успіхів!

Дякую!